Читати книгу - "Рута"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Рута" автора Санфіров. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 20 21 22 ... 48
Перейти на сторінку:
лавою, а потім несподівано лупив когось у живіт. — Так?» І треба було відповісти «Так точно!», навіть якщо твій шлунок вискочив назовні.

Звісно, від такої «дієти» в Андрія швидко відкрилася виразка і, полежавши у лазареті, він отримав переведення до звичайної мотострілецької роти у Вільнюс, де на питання замполіта: «Є у нас художники?» — не вагаючись, зробив крок з лави. Крок у нове, блатне життя. Бо в Радянському Союзі бути блатним в усіх сенсах цього слова було вигідно. Слово «блат» означало, що ти маєш зв’язки нагорі і не підпадаєш під звичайні вимоги. Блат — це можливість зверхньо сприймати зачіпки та лайку безпосереднього керівництва, адже тебе прикриває пряме керівництво. А тим, хто не знає різниці між безпосереднім і прямим керівниками та особливості їхніх стосунків із підлеглими, порадимо читати Статут, там усе написано. Щоправда, існувало ще одне значення слова «блатний» — це злодій в законі. Але Радянська армія настільки мало відрізнялася від зони, що злодії у ній теж були в авторитеті, їх принаймні побоювалися.

От і зараз Андрій із задоволенням використовував свої переваги, сидячи у комірчині та віддаючись улюбленій справі — малюванню. Щоправда цього разу він не мав натури, але на папір один за одним лягали впевнені штрихи, утворюючи злегка ідеалізований, але цілком пізнаваний портрет дівчини. Дівчини у шапці. Андрій малював простим олівцем, тому кольори шапки передати не міг, тож пістрявість та яскравість її зображав за рахунок шаржевих прийомів — перебільшення й гротескування. В результаті на папері виникав портрет ідеальної красуні у потворній шапці. Тоді Андрій відкладав його і брався до нової спроби і нового ракурсу дівочого обличчя.

— Все малюєш? — він відчув на плечі чийсь доторк.

Ти ба, так захопився, що й не помітив, що до комори зайшов гість. Іван Ридванський стояв над ним з тоненькою книжечкою в руках.

— Та от хотів у місто по цигарки сходити, а на КПП завернули. Я їм кажу: замполіт наказав, а вони мені: особливий режим, розпорядження командира частини. Клоуни.

— Вони не клоуни. Все це дуже серйозно.

— Ага, серйозно, — Андрій зазирнув у книжечку, що її тримав у руках товариш. — «Статут караульної служби», чого це тебе раптом потягнуло на філософію? Шукаєш відповіді на вічні питання?

— Це? — покрутив Іван книжку у руках, ніби вперше побачив. — Вирішив виконати наказ замполіта і подивитися, чи є у статутах слово «думай».

— Ну і як? — поцікавився Андрій.

— Поки що не знайшов.

— І не знайдеш. Армія — не для того, щоб думати. Армія — щоб виконувати накази. Хай начальство думає.

Іван закрив книжечку.

— Знаєш, а начальство теж керується цими статутами. В яких немає слова «думай». Може, від того й усі наші біди?

— Всі наші біди від того, що скоро дембель, а тут заваруха починається. Можуть не відпустити.

Такі чутки й справді обговорювалися всіма дембелями.

— Це запросто, — погодився Іван. — Але й на цю проблему є відповідь у Статуті. Пункт перший. Начальство завжди має рацію. Пункт другий. Якщо начальство не має рації — див. пункт перший.

— Немає такого у статуті, — всерйоз заперечив Андрій.

— Це між рядків. Секретні протоколи армійських мудреців. Слухай, а може, це тебе замполіт за щось гнобить? Ти з ним бува не сварився?

— Та ну! Що я, дурень, перед дембелем життя псувати.

— А чого ж тебе тоді з нами і на операцію, і на виховну годину. Ти ж блатний. Його кадр.

Андрій знизав плечима:

— Не знаю, я йому поскаржився, а він мені про присягу.

— Присягу! — глузливо повторив Іван. — А тебе питали, чи хочеш ти її давати? Питали?

— Звісно, не питали, але...

Проте Іван не дав закінчити:

— Але... Якби не дав присягу, то сів би у тюрму. Хіба ж це присяга?

Андрій подивився на товариша, який вмостився на краєчку стола і пальцями перебирав сторінки статуту. Це означало, що Іван нервує.

— Ну не знаю. Треба ж Батьківщину захищати. Священний обов’язок і почесне право, як там написано?

— Почесне право. Батьківщину захищати... — перекривив Іван. — Чию батьківщину? Ти хіба литвин?

— Литвин, — усміхнувся Андрій.

— Я не в тому смислі. Не про прізвище. Я про країну, — Іван починав заводитися. — Ти, наприклад, що робиш у Вільнюсі? Кого захищаєш?

Андрій зітхнув:

— Складно все це.

Іван поклав руку на «Бойовий листок», який чекав на закінчення:

— Литва вітає радянських солдатів... Бачили ми сьогодні, як вона їх вітає, — і тут його погляд упав на дівочі портрети, які не встиг, а чи то не захотів прибрати автор. — О, а це хто? Обличчя знайоме.

Андрій мовчки перевернув аркушик, забувши, що на другому боці теж малював. Іван наморщив чоло:

— Чекай-чекай, це не та, що в шапці яскравій була? З телекамерою?

Андрій у відповідь засунув аркушик під «Бойовий листок»:

— Не твоє діло.

— Точно, вона, — задоволено усміхнувся Іван. — Ти що, втріскався?

— А хоч би й так? — із викликом подивився на нього Андрій.

— На позицію дівчина проводжала Грицька. Напекла балабеників, налила молока! — затягнув Іван. — А коли за туманами...

— Та іди ти!

— Тепер зрозуміло, чому тобі за цигарками приспічило.

— Та я справді курити хочу.

— А де береш? У спекулянтів?

Цигарок у продажу вже давно не було, але тут, у Литві, їх хоч можна було взяти з-під поли, коли у Росії доходило до цигаркових бунтів.

— Так, колися! Здавай точку, або я буду думати, що ти просто ішов на побачення. Зізнавайся, побачення? — нахилився Іван, намагаючись зазирнути в очі.

— Яке там? Де я її знайду? — вирвалося в Андрія.

— Як це, де? — Іван хихотнув. — А на телецентрі. Вона ж казала, що журналістка.

— Думаєш? — в Андрієвих очах блимнув вогник надії, але він одразу згас. Хлопець махнув рукою.— А! В місто все одно не пускають.

Іван зверхньо глянув на товариша і батьківським жестом поплескав його по плечу:

— Добре, вмовив. Тільки цигарок принесеш.

Андрієві очі знову запалали:

— Ти знаєш, як вийти?

— Ех, блатний, блатний... — показово скрушно зітхнув Іван. — Життя не нюхав. Не все ж вам, художникам. І ми, пролетарі, до чогось здатні.

Взимку сутеніє рано, тому чекати не довелося, і за

1 ... 20 21 22 ... 48
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Рута», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Рута"