Читати книгу - "Яр"

— А як наші той...

— А хіба ми чуже просимо?

— Україні колгоспів не треба. Якби не зробили голод у тридцять третьому, ніхто не пішов би.

— А шо ти казав тоді?

— Шо тоді? Шо тоді? А ти шо казав?

— Та я хіба той... Я нічого...

Чутка того ж дня зі швидкістю блискавки облетіла містечко.

Максим знав про все це від матері. З дому він не виходив — цілий день висидів у густому садку, намагаючись читати Бальзака. Та думки великого француза, не затримувалися в голові, бо не міг дати раду й власним. Своє становище Максим порівнював зі становищем людини, яка лягла спати після пишного бенкету з нагоди Грюнвальдської перемоги, а вранці їй кажуть: схаменіться, добродію, ми вже й Махна та Врангеля розгромили! Якщо інші готувалися до цього дня місяцями, то він довідавсь про ситуацію на фронтах лише вчора.

Мати никала містечком, розпитуючи людей, які повернулися чи з полону, чи з окопів. Десь там у неї донька, і син із зятем, — може, хто бачив або чув про них. За чоловіка вже не було й мови. І щоразу мати приносила додому свіжі новини.

— У райвиконкомі тепер, кажуть, буде райсовет, а якась управа, чи що б то. Грицько Луценко тепер там за присідателя. — І починала бідкатися: — Боже-Боже, таке невидиме було, що й голосу його не чуть, а це вже лається на людей.

Смерком вона принесла ту новину про розпуск колгоспів, сказала й сіла поряд на лавці. Максим відчував, що мати збирається щось поспитати в нього, так вона завжди підсідала до батька, але не виявляв цікавости. Стара ж, посовавшись, і справді озвалася:

— Чуєш, Максимочку, мо', я піду до Луценка, щоб оддали нашу кобилу, га? Її в армію не той... не білізували...

Максим від подиву не міг утриматись:

— Нащо вам та шкапа здалася!

Чалій, яку батько в тридцять другому здав до колгоспу, вже тоді не можна було дати іншої назви, а відтоді минуло ще дев'ять років.

— А так. Хай буде. Люди ж розбиратимуть своє, то й ми... А прийде батько — на чому їздитиме?..

На саму згадку про чоловіка їй мов заціпило, та думки з голови вона не викинула. Прокинувшись уранці, Максим не побачив матір удома. Прийшла десь аж ополудні, сумна й розгублена, і весь час уникала дивитися синові у вічі. Максим удавав, ніби нічого не помічає, і чекав, що буде далі.

Стара сказала це аж по вечері, коли син, скрутивши з календаря цигарку, збирався знову до свого сідала в садку.

— Каже: громадські господарства!

Максим спершу не второпав:

— Хто каже?

Мати сердито буркнула:

— Та хто ж! Бугро... бургомистер. Він тепер бу... бургомистер!

— Хто, мамо?

— Хто, хто! Луценко, хто ж. Той, шо німців із хлібом-сіллю...

З ображених реплік матері Максим зрозумів, що колгоспи не ліквідовують, а перейменували їх на громадські господарства, і подумки зміркував: значить, і Гітлерові подобаються? Отже, громгоспи...

Мати знову кудись побігла й незабаром повернулася з чималим, але дуже легким пакунком, бо несла поперед себе на одній руці. Вона спершу зайшла до хати, тоді виглянула й стишеним голосом покликала:

— Ось іди сюди.

Максим знехотя підвівся. Вікна були щільно позапинані ковдрами й старими батьковими пальтами, на столі блимав каганець, а посеред ліжка — Максим не відразу й уторопав — добрий десяток модних дамських бриликів із рожевими й чорними стрічками по околу, такі Максим бачив усього разів зо три в житті, та й то в Києві на Хрещатику.

— Нащо вони вам! — не втримався хлопець. — Людей смішити на старість?

Мати поблажливо всміхнулася:

— Ду-урнень-кий ти. Та то ж гроші! Хто його зна, як воно буде, а це продаси та й матимеш... Я ото Яголишиній Оленці п'ять пачок соли дала. Несу, а воно таке важке, аж у попереку ломить, а тут Оленка. На, кажу, і вам трохи, бо не донесу... Така ловка дівка стала, хоч молока з виду напийся.

Мати, схаменувшись, замовкла. Хіба личить чужих дівчат власному синові хвалити — і сам собі знайде, ще й не раз через невістку слізьми вмиєшся. А Максим дивувався, як воно все так вийшло: він чотири роки провів на каторзі, про нього вдома не знали навіть, чи він живий, а тут ледве знов опинився вдома — і мовби не було ні тих чотирьох років у вічних мерзлотах, ні втечі, пі Кремінської тюрми, звідки він лише дивом урятувався. Це якось ображало його. Певно, мати тільки вдень бадьориться, може, сама собі сил додає отим біганням, подумав Максим, бо ж уночі він не раз, прокинувшись, чув її тихий плач за прочиненими дверима малої кімнатки, де раніше спали батько з матір'ю.

— Що то за Оленка? — роздратовано поспитав Максим.

Але мати втратила інтерес до тієї розмови;

— Оленка та й годі. Яголишина. Оце б у десятому вчилася, коли б не той...

І заходилась прибирати свої брилики з Максимового ліжка.

Оленка, Оленка... Максим намагався пригадати, яких сестер мав Антін Ягола, та пам'ять нічого не підказувала, натомість в усіх барвах зринула картина невідомої станції, ешелон з кавалеристами й Антін Ягола в будьонівській формі, який, повернувши голову назад, зневажливо кидає молоденькому міліціонерові: «Тамбовський вовк йому земляк!»

Максимові од цього спогаду стало бридко. Паскуда!..