Читати книгу - "Місто карликів"

Христина погодилася… Вона ладна була не до кінця вулиці, а до кінця світу іти біля нього, такого високого, такого красивого, такого надійного-надійного, от воно, те слово! Саме її, оцю надійність, відчувала вона в чоловікові, що йшов поруч, не торкаючись ані її рукава, але повсякчас готовий допомогти, якби вона потребувала цієї допомоги. Навіть образливо — ані хуліганів, від яких можна було б захищати, ані дощу, від якого можна заховати, ані…

— Ой, калюжа!

Христина не помітила не такої вже й глибокої калюжі посеред тротуару і набрала в черевик води. Не через верх, звісно, просто модний довгий носок трохи протерся — і ковтнув мокрого. Ці моднячі черевики — на один сезон.

— Що трапилося? — схвилювався Ярослав Богданович.

— Ні… нічого, — не могла признатися у тому, що її взуття потребує послуг скоріш смітника, ніж майстра.

— Це я винен! Треба дивитися, куди ведеш дівчину! — зітхнув Ярослав. — Ходімо назад, щось наша прогулянка не дуже вдала.

У під’їзді, де винаймав квартиру профессор Привроцький, як у багатьох радянських під’їздах, світло горіло хіба удень. Куди надвечір зникали лампочки, не зміг би відповісти жоден агент КДБ.

— Обережно, сходи, — Ярослав Богданович так делікатно, майже непомітно підтримав Христину за лікоть, що у неї виникла гіпотеза про причетність професора до справи зниклих лампочок не лише в під’їзді, але й на ліхтарях.

В акуратності прибирання холостяцького помешкання чітко вирізнялися дві особливості — прагнення довести, що без жінки він чудово дає собі раду, і абсолютна очевидність того, що цієї ради він дати собі абсолютно неспроможний.

Чоловіча спроба додати помешканню затишку, прикрасивши стіл паперовими серветками, ці заздалегідь приготовані горнятка, чайник, цукерничка і навіть коробка дорогого шоколаду — все свідчило про ретельну підготовку до цього візиту. Це розчулювало. Він славний, цей Славко. І студенти його люблять. Вони самі любили — викладав у групі, де вчилася Христина.

За галицьким звичаєм, заходити до помешкання у взутті не пасує. Як не намагалася вона зняти черевики потай і швидко всунути ноги у капці для гостей, нічого не вийшло, помітив:

— Ви промочили ноги через мою необачність! Ні-ні, не ховайте! Давайте посушимо!

Увімкнув обігрівач, який світився, немов камін і грів легенько, не обпікаючи.

— Давайте сюди ніжки, Христенко, — підсунув ближче до крісла. — Замерзли! І це зараз, навесні! Ви запевняєте, що взимку не було холодно? Мені здається, що це просто безсовісна бр… вибачте… неправда!

Оглянув із виглядом господаря її черевики:

— Ну от, так я і знав! Ось у чому справа!

— Не зачіпайте моїх черевиків! — спаленіла від сорому Христина. — Яке вам діло до мого взуття! Може… може, мені отак подобається!

— Знаю я, знаю, що вам подобається, — заспокійливо узяв її руки в свої Ярослав Богданович. — Сам вчився, сам отримував аспірантську стипендію. І вагони на станції розвантажував. Все добре пам’ятаю. А у вас іще й син.

— Миколка…

— Миколка… — повторив задумливо.

Христина перебила його думку, яка могла зараз вилитися у щось образливе для неї:

— То як моя стаття? Мені потрібна ще література, тієї, що ми знайшли минулого тижня, мало…

— Стаття? А, стаття… От вона, ваша стаття. Готова, надрукована, вже навіть з печаткою наукової частини, бракує лише вашого підпису і підпису керівника дисертаційної роботи.

— Як це розуміти? — розгубилася Христина. — Звідки вона взялася?

— Я дописав. Передрукував з вашого чорновика. Додав іще кілька літературних джерел. Ви ж не сумніваєтеся у моїй спроможності написати кілька слів щодо розладів функції щитоподібної залози, навіть якщо це стосується вагітних? До того ж, ви ласкаво включили мене до співавторства. А співавтор має право… Ось стаття, цілком досить для вашого журналу.

— А печатка?

— Зайшов у справах до наукового відділу, чому б, думаю, не зробити ще однієї роботи? Вам же далеко йти з вашого пологового в адмінкорпус, правда?

— Я… я дякую вам щиро, Ярославе Богдановичу, але не треба було…

Христина говорила все, що в таких випадках говорити належить, а сама майже мліла від задоволення — він незвичайна людина, цей Ярослав! Він сам дописав її статтю, сам набрав, роздрукував, сам виконав оту марудну і принизливу процедуру збирання підписів та печаток, без якої статтю не візьмуть до друку! Він наче знав, як вона ненавидить оті візити до адміну! Як не переносить оті занудні обличчя начальників та начальничків. І навіть більше начальничків, аніж начальників великих. Бо начальник хоч насправді щось може і має право. А оті мізерні, дрібні клерки, які лише підлизують і підлизуються, лижуть і зализують — вони ж нічого не можуть і права не мають могти, але пихи — більше, ніж у павича в шлюбний період.

Але найбільш ображало те, що в адміністративному корпусі чомусь люди переставали вітатися один з одним. Навіть якщо привітаєшся першим — немає гарантії, що отримаєш у відповідь бодай скупенький «Дбр днь». Усі, причетні до керівних функцій, ходили гордо, замітали хвостами паркет, а задертими носами збивали лампочки на стелі. Мабуть, тому тут завжди панувала напівтемрява. А ще — дивувала метушня, яка зчинялася, коли коридором проходив ректор. Навіть коли він ішов собі у найбанальнішій справі, довкола шикувався почт, як при царській персоні. Причому ніхто не мав права наближатися до шановного Георгія Григоровича ближче,