Читати книгу - "Мереживо людських доль"

— Може би він менче робив? — запитувала свекруха у невістки? — Зусім ми-м го «заїздили».

— Йой мамо, воно не дивниці. Кілько нічо кєжчого від кілішка до рук ни брав. А тутка так сі до роботи дірвав, як здурів. Ясно, жи змучиний. Ади, барабоі майже всі сам вікопав.

— Ну то най робит, — казала мати. — Най вчує себе ґаздов, і про пиятику забуде. Як не замолоду, то хоть на старість…

Тема була закрита, як були закінчені і осінньо-польові роботи. На чистому викопаному городі спорудили весільний намет. Розклали лави та столи. Весілля за тиждень. Петро допомагав, як міг. Робив усе від нього залежне, щоб весілля пройшло на вищому рівні. А як же? Жениться єдиний син!

Настав довгоочікуваний день. Пора викопувати спиртне, бо ще треба розлити у пляшки і наклеїти етикетки «Столична» роздобуті «по блату» на спитрзаводі. Закликали двох сусідів. Взяв до рук лопату й Петро. Почали «ексгумацію» бутлів. Але та «операція Х» всіх загнала в глибокий ступор: бутлі були порожніми. В кришках були вмонтовані тоненькі трубочки…

Треба було бачити ті п’ять пар очей, які несамовито кліпали. Хтось збентежений чекав розв’язки історії. Хтось із чоловіків втік від біди подалі, бо знав характер Петрової жінки, або й сам секрет зникнення спиртного. Жінка швидко розгадала загадку, і вирушила на пошуки чоловіка-«трудоголіка», який давно ретирувався з місця злочину.

А що було робити Петрові? Дочікувати розправи? Все добре колись минає. Минувся і той час, коли йому було добре, Коли міг лежати під вишнею, і потягувти самогон через трубочку, як турецький султан потягує кальян, відчуваючи себе як на курорті. Але за все добре треба платити…

Дружина обходила сусідів у пошуках «ґазди». Мати збоку плакала. Петра того вечора не знайшли. Він знайшов прихисток у сусіда. Хоч і не в ладах вони були останнім часом, бо той одного разу відмовився «бути третім», але в таку скрутну годину не міг вигнати Петра з дому, залишивши на «поневіряння родини». Було зрозуміло: якби жінка знайшла Петра — їм не жити. Обом!

Весілля відгуляли шумно й весело. Все спиртне було купленим у сільмазі, гості залишились більш ніж задоволеними. Петро на весіллі не з’явився.

На п’ятий день, коли молоді вже збирались до навчання, батько вийшов із підпілля, і прийшов таки благословити дітей та попрощатись.

Той випадок не пройшов безрезультатно. Петро з того злощасного дня «зав’язав». Тепер він зрозумів, що щастя не в друзях чи горілці. Його щастя — родина, і маленька внучка Валечка.

«Господи, допоможи дійти».

Наталька йшла важко дихаючи і зігнута майже удвоє. Важкими ногами вона місила талий сніг, що вже й на сніг не походив, а більш на рідку манну кашу. З глибоких калош на майже босу ногу, бо те що виглядало шкарпетками, ними назвати було не можна, цюркала чорна вода. Жінка не підіймаючи очей на перехожих йшла центральною сільською дорогою, що вела під горб від ферми аж до хреста.

Маленька площа, де стояв сам хрест служила людям зупинкою, місцем для побачень, і роздоріжжям трьох вулиць. Наталька повертала у вузеньку вуличку. Ще три хати і вона буде вдома. Але до хреста ще треба «долізти». Так, не дійти, а саме долізти, бо сил іти зовсім не лишилось від тяжкої ноші. На Натальчиних плечах розлігся важкий широкий міх набитий кукурудзяною січкою. Дном міх шкріб по дорозі, бив жінку по п’ятах, але піднести його вище не вдавалося. Наталька ростом невеличка і сили зовсім нема, а нести треба. Вдома на той корм чекала корова.

Наталька щодня тягнула своїй годувальниці з ранішньої дойки мішок сухого кукурудзяного бадилля, січки чи силосу з останніх сил. В дощ чи сніг, в мороз чи спеку люди могли бачити Натальку з міхом на плечах, яка ледве пересуваючи втомлені ноги брела дорогою. Завжди мовчки. Завжди не підводячи очей. Ні вам «Слава Йсу», ні «Добридень». Чисто, як німа.

Чи то від втоми, чи від сорому за свою нещасну одежу, на якій була латка на латці, Наталька мало з ким розмовляла. Ніхто ніколи не бачив ні її усмішки, ні сліз. Жінка без емоцій чи без серця? Хто б знав? Але як розповідала баба Петрунька, яка завжди сиділа на стільчику коло хреста, і веселила перехожих своїми оповідками, колись Наталька була першою дівкою в селі. Що по вроді, а що по вдачі. А як заміж за свого Митруня вийшла — як зламали дівку. Як вмерла зробилася.

Ніхто не знав, що там у них з Митром сталося в першу ніч, але на ранок молодицю було не впізнати. Вийшла до колонки по воду в якімось лахмітті, як жебрачка. Ні до кого не віталася, ні з ким словом не обмовилася, набрала води у відра і чкурнула за браму. Так сьогодні, так завтра, так щодня аж до нині.

Місяць по весіллі Митро повів Натальку записувати до колгоспу, бо треба було робити. В татовій хаті вона могла сидіти коло вікна і вишивати чи плести цілими днями. Мала два брати і тата, що приносили хліб додому. А у Митра не засидишся: і худоба, і свині, і кури, і городи. Копання бараболі припало якраз на перший шлюбний місяць. То від досвітка до ночі обоє були в полі. Помочі у сусідів не просили, бо Митро казав, що вони молоді і самі впораються. А після бараболь пішла Наталька за доярку, і ось тягає за дійки колгоспну худобу вже тридцять «з хвостом» років. Та вже не довго. Ще рік і буде пенсія.

Наталька надіялась хоч на пенсії відпочити. Внуків побавити. Не насиділась вона з дітьми, то хоча з онуками надолужить. Тоді роботи руки в’язали, і Митро… Як тільки видів де, що жінка зупинилась на хвильку —