Читати книгу - "Червоні хащі"

У їдальні Йосип демонстративно сідав біля підвіконня і їв там, дивлячись у вікно. І всі мої спроби хоча би Журбу якось розштовхати наражалися на мовчанку у відповідь. Без Старенького було сумно, робити було нічого. Тепер не грали в шахи, не дивилися разом телевізор і не обговорювали останніх новин. Я щоранку намагався відмити чохол від зубної щітки, та всередині все одно з’являвся білий наліт, хоч ти трісни. За такими порожніми справами час тягнувся довго.

Від безділля я почав читати Хмелевську. Якщо особливо не вчитуватися, то ніби й нічого. Цікаво, що би про цю полячку сказала Марія? Вона завжди цікавилася жінками-письменницями і свого часу збиралася писати наукову роботу про Лесю. Та не склалося: то город, то екзамени, то зима. Як подумати — значущих речей ми з нею в житті так і не зробили. А могли… Могли.

Наша свара сягнула піку під час вечері в суботу. Передвиборна агітація закінчилася днем раніше, та шановне товариство все одно не могло думати ні про що інше. У першій палаті Славентій посварився з Петровичем, Крива розривалася між своїми уявними друзями, і навіть жінки розкололися на два табори: за порядного мужчину та за «відну женщину». Хоч стій, хоч падай, хоч тікай.

Почалося з того, що Грузінка пообіцяла після виборів, як зійде сніг, організувати автобус із екскурсією в Переяслав-Хмельницький. Либонь будуть нам розповідати про ту Раду, з якої… Та я вже звик тримати тут свої погляди при собі, ще й посеред нинішньої ситуації. «Якщо хорошо проголосуєте», — з очевидним натяком додала вона і провела поглядом по їдальні, оминувши мене.

Я навіть не знав, яку партію вона має на увазі. У подібних закладах, як і в школі, завжди голосували за чинну владу, та останнім часом це поняття дещо розмилося: зрозуміти, хто насправді нами керує, було важко. Йосип, найімовірніше, знав, що до чого, але ж ми не спілкувалися.

І я неочікувано відчув порожнечу, яка утворилась у нашій палаті, бо саме цей злий чолов’яга і був мотором спільноти. Не колишній залізничник і народний засідатель Журба, не вчитель математики, а цей сиділий у подряпаному тільнику. Такого зустрінеш у сільмазі й намагатимешся оминути за будь-яку ціну.

Завідувачка закінчила промову й пішла до кухні, а за всіма столами почали щось активно обговорювати. За всіма, крім нашого. Риба вже здриснув, Журба сумно розминав рис, який зліпився в сіру купку, а Йосип їв, сидячи боком біля підвіконня та висмикуючи з банок пір’я зеленої цибулі.

Григорій прокашлявся і почав: «Був у них випадок, у Переяславі…». І потрошки, потрошки розказав, що там сталося. Значить, було то ще за радянських часів. В одному селі восени призначили весілля. Ну, і потрібно було з такої нагоди кабанчика різати. А чоловіка, який у них зазвичай брався за цю роботу, на ті вихідні зманили в сусідній колгосп, де теж весілля було, тільки заможне. Нічого не поробиш: восени у нас скрізь весілля гуляють, от і виникає своєрідна конкуренція.

Спочатку слухав тільки я, та згодом до Журби почали прислухатись усі навколишні столи. Дехто навіть стільці ближче попідсував, аби чути було нормально, — в будинку престарілих усі недочувають, це я вам із власного досвіду кажу. Так-от, Журба, наче старий трактор, то пригальмовував із оповіддю, то набирав хід, і врешті ми дізнались усі подробиці тієї події.

Отже, вийти на кабанчика викликався один із родичів нареченого, та, мабуть, випив іще по дорозі й схибив, промахнувся.

З першого разу не вбив тварюки. Кабан заревів, вихопився з рук тих, хто його тримав, і побіг на город. Наречений — за ним, той родич — теж. Біжить, весь у кровиці, з величезним ножем у руці.

А з боку городу жив сусід, котрий не прийшов на весілля. Чи то не покликали, чи то він просто ще не встиг долучитися до свята, залагоджуючи спочатку господарські справи: копав яму під новий туалет. Тут Григорій не пам’ятав усіх подробиць.

Отже, чоловік із лопатою стоїть у ямі, й тут повз нього пробігає той кабан. Чоловік чує — щось відбувається, та кабан уже пробіг і він його не побачив. Сусід цей починає вилазити з ями на гомін і бачить, що через його двір біжить сусід, а за ним — якийсь чоловік із закривавленим ножем. І десь люди кричать.

Ну, він знову дриснув у яму, пропустив сусіда, а того невдаху з ножем ударив ззаду лопатою по горбу. І вбив із першого разу. От що значить тверезий! Треба було його кликати на кабана, мабуть. Але пізно. Й от судять того сусіда за вбивство, і суддя його питає: «Чи хотіли ви вбити незнайому людину, котра бігла через ваше подвір’я?». А той чесно і каже: «Так, хотів». Вирішив же, що він за нареченим женеться, ще й із ножем.

Суддя тоді перепитує: «А може, ви не хотіли вбити, а тільки вдарити?». Бо це ж інша стаття, — вочевидь, хотів його на менший термін натягнути, зовсім як у школі, коли хорошому учневі треба трішки допомогти. Але той сусід чесно каже: «Ні, я хотів його вбити».

Тут уже Йосип не втримався і хрипко спитав:

— І шо?

— Шо-шо? — сумно перепитав Журба. — Дали тоді йому дванадцять років. Адвокатша, дурепа мала, не пояснила чоловікові, що до чого. А може, то він її слухати не схотів, а зробив по честі.

— По честі? — гнівно підвівся Старенький і жбурнув виделку на підлогу. — По честі? — повторив він іще гучніше. — І ти, падло гугнявоє, руцю свою корявую поднял за ето дєло, да?

— А шо тут подєлать? Оно ж закон надо уважать, — неохоче зізнався Журба і потупив очі.

— У нас в колонії Макарєнко тоже бил одін, — стучал напостой, хотєл, как лучше! — закричав Йосип, додав іще пару слів, яких я не хочу пригадувати, й підлетів до