Читати книгу - "Дім у Бейтінг Голлов"

Зв’язок - втрачено. Підполковник Котарба пригадав собі, що станція військових поштових голубів у Бучачі придалася б. Він із надією задирав голову, щоби побачити в небі хоч якого-небудь голуба. Поручник, який отримав наказ з’ясувати наміри совєтів, бо зі штабу Верховного головнокомандувача приходили накази «З совєтами не воювати», або потрапив у полон, або ж убитий. Ще трохи зачекавши, Котарба, перехрестився і наказав перепливати Дністер. На румунському боці, обійшовши прикордонну сторожу, вирушили у напрямку села, в якому блимало світло.

Котарба прокинувся від шарудіння мишей.

Вчора їх упустив господар до комори і вони попадали від утоми і виснаження на солому. Село було розташоване за кілометр від кордону. Гавкали пси, горланили когути і в соломі гасали миші. Зірки висіли, наче яблука і комети пролітали над Дністром, черкаючи високі береги річки. Котарба чув, як господарі поралися надворі.

Моше Зальцінґера привели до крамниці. Вели під конвоєм зі Старого Чорткова бічними вуличками, щоби менше очей супроводжувало Моше. Металеві жалюзі спробував відчинити Бухіндер. Не вийшло. Тоді він передав ключі Моше і той звично, як це він робив десяток років, відімкнув жалюзі та двері. У Моше тремтіли руки і він неохоче відповідав на запитання Бухіндера.

Моше передав Бухіндерові всі рахункові книги і показав, що де лежить.

- Рибу з бочок повикидайте, бо засмердиться, - сказав наостанок Моше.

Він зайшов у свій закапелок, в якому вечорами записував продані товари, їхню ціну і прибуток, щоби забрати фетровий чорний капелюх.

З капелюхом став у дверях.

- А це що? - запитав Бухіндер.

- Капелюх. Мій капелюх.

Бухіндер жаб’ячими очима зиркнув убік Моше.

- Усе, що є в крамниці - власність нашої держави. -Відібрав капелюх і жбурнув його до бочок із рибою. -А тепер можеш їхати до Америки.

Простоволосий Моше стояв посередині вулиці.

З високих вікон готелю «Брістоль», із різних поверхів, сховані за фіранки і псевда, за всім, що відбувалося, спостерігало четверо очей - надрайоновий провідник ОУН Чортківської округи й інспектор округу «Чортків» Армії Крайової - і обидва розуміли, що все тільки починається.

Параска мешкатиме у віллі Котарби до німецької окупації, її розстріляють у 1943 році як заразну і небезпечну для німецьких солдатів.

Підполковник Марцелій Котарба дістанеться до Франції з Румунії, а з Франції - до Англії, а у 1950-тих роках повернеться до Польщі помирати.

Поручникові Вацлаву Добровольському прострелять потилицю у Катині 1940 року.

Моше Зальцінґера розстріляють у Чорному лісі влітку 1941.

Йосипа Бухіндера, комісара Червоної Армії, у 1946 році заріжуть заточкою з алюмінієвої ложки у Норильському виправно-трудовому таборі ҐУЛАҐу.

Саша Блондер загине в автокатастрофі під Парижем у 1949 році.

А Льольо Левицький і Ґеня Надлер, побравшись у 1940 році (стара Левицька встигне перед смертю благословити синів шлюб), а 1941 року евакуюються з совєтами до Узбекистану, а по війні, продавши чортківську хату, переберуться до Львова.

Уночі на пустирець за уборною чортківської автостанції приїхали цигани. Двома, запряженими кіньми, возами. Було їх, може, п’ятнадцятеро - дорослі з дітьми. За ніч зіпнулися халабуди і похідна кузня, викладена з білої цегли. Чавунний казан, в якому вони варили, лежав, накритий ковдрою, біля найбільшої халабуди. Хтось порався всередині. Спочатку звідти вийшла сива циганка, а за нею - молода з дитиною. Дитина дріботіла за мамою. Стара закурила, а молода, посадивши дитину під дерево, у тінь, пішла мити казан до найближчої колонки. Старий у чорному капелюсі розпалював у кузні вогонь і, припасувавши ковадло, витягнув із брезентової торби клевці та кліщі. Цигани клепали коси, робили цвяхи, рискалі, точили сокири й підбирали ключі до старих замків. Зранку автобусною сновигали, ворожачи, циганки. Замітали спідницями чортківську пилюгу. А замурзані підлітки і діти канючили у пасажирів гроші. Молоді чоловіки продавали рискалі, ставши поодаль уборної. І покурювали, а кузня - пахтіла. Після обіду приїхали міліціонери. Постоявши з чорним від диму старим циганом, забралися. «Певно, заплатили», - подумав Петро Карабін, начальник автобусної станції «Чортків». Саморобна кузня разом із кухнею диміла цілими днями. Під деревом сидів коваль. Він стеріг, щоби вогонь у кузні не вигас. Молода циганка з дитиною поралася біля казана. А стара - лежала на подушках перед халабудою. Увечері, коли Петро замикав вхідні двері до станційного будинку, цигани вечеряли і вкладалися спати. Вдень тонке полотняне накриття циганських халабуд тріпотіло від вітру, а вночі - хиталося від людського покашлювання і хропіння.

Якогось літнього ранку, коли автобуси роз’їхалися, Петро Карабін виглядав львівський і чернівецький рейси. Він стояв при вікні й курив. Львівський, який от-от був на підході, прямував до Чернівців, а чернівецький - до Львова. У Чорткові вони зупинялися надовше. Петро знав, що розімлілі від задухи пасажири повиходять з автобусів, щоби перекурити і збігати до туалету, збоку якого смерділо хлоркою. А коли шофери відзначать путьовки і знову сядуть за керма, то після цих рейсів аж до обіду на станції настане затишшя. Карабіна хтось міг потурбувати