Читати книгу - "Чому я не втомлююся жити"

мої почуття при цьому — теж плід уяви автора, який творить мене. І якщо, припустімо, своєму професорові я вкладу в голову здогад-прозріння, що він не сам по собі, а творений мною, і професор почне подумки звертатися до мене, — то що ж це буде, як не моя власна фантазія: це почуття професора, коли він здогадується, що він, професор, є лише образ? Якийсь кошмар, ні? Просто-таки нічого «власного» у героя немає і бути не може: якщо він і додумується до думки про автора, — то ця думка самим же автором і сотворена! Ну, хіба не жах? А що робити?

Тут якийсь «сквозняк», як у нас прийнято говорити, протяг суцільний виходить, чесне слово. Адже ж і самого мене, автора професора і його почуттів, — хтось творить! І мої власні почуття і думки, хоч я за них, як і будь-хто, тримаюся зубами, — не мої зовсім. Я ними живу — це інша справа: але не все ж, чим ми живемо, наше! Ну так от, а що ж, у такому разі, говорити про почуття і думки професора?

Але істинний кошмар може початися з того, що професор мій, після одужання дочки і повернення до гірких думок щодо Фрейда, — починає щось там писати! Тобто мій герой, який до тих пір просто жив, але по-справжньому не творив, починає писати! Тут вже, погодьтеся, залишається тільки розвести руками. І основне — нічого вдіяти не можна: цього вимагає логіка задуму. Протяг, як я його назвав, — має виступити у всій своїй чіткості. Ось саме ніяк не можна, щоб мій професор у свою чергу не почав творити якогось героя. Причому — яке моє завдання: писати за себе і, по суті, за професора. Причому, знову ж, за себе мені легко писати, бо мої особистість і характер автоматично себе виражають. А за професора? За нього я не можу писати, як за себе: якщо він, скажімо, професор психології, так? то він знає, припустімо, психіку людей, це добре — а письменницьку майстерність, стиль? Звичайно ж, він писатиме не зовсім вміло — якщо тільки в ньому не заговорить справжнє покликання. Коротше, за професора я повинен писати, враховуючи всі нюанси його біографії й особистості.

Тепер візьмемо героя професорського: це молода дівчина, Алла, у неї є хлопець, який згодом стане їй зраджувати. Коротше, звичайний сюжет. Оскільки я сам зображую професора «як живого», намагаючись створювати живий характер, живу особистість — то що ж дивного, що й Алла та її Діма під професорським пером вийдуть зрештою живими: адже це все я сам творю! І припущення, що професор зрештою виявився талановитим творцем, для того мені потрібне, що світ, створений професором, світ Алли і Діми, — не повинен бути невміло складеним і схематичним, інакше на цьому протяг видихається. Ні: Алла і Діма повинні бути живі настільки, щоб їхнє життя було нітрохи не менш реальним, ніж моє чи професора.

Тепер я задаю собі останню задачку: припустімо, Алла, якій зрадив Діма, з горя починає творити. Отже, створюється новий світ: професор вигадує Аллу, а Алла, нічого не підозрюючи про існування професора, пише трагічну повість про кохання Роберто і Еврідіки.

Коротше, цей протяг зрозумілий. У мене паморочиться голова, коли я дивлюся в безодню. Бо я особисто за Аллу вже не можу складати: немає сил. Але професор до неї ближче.

Тепер уявімо, що дія життя професора, Алли і Роберто розгортається в тому ж місті, в якому живу я, і в тому ж часі. Зустрінемося ми чи ні? Це неможливо! У кожного з нас — своя реальність, яка здається єдиною. З автором зустрітися не можна: це ж ясно. Хоч ти кричи до нього, хоч ти його проси: він мовчить. Він говорить не з тобою, а в тобі — твоїми власними думками і почуттями. Ти раптом відчуваєш, що тебе творять — і ти кричиш у зоряне небо: де ти? Хто ти? І це твоє почуття — цей твій крик, — все це теж сотворено, в цю секунду. У цьому твоєму прозрінні, у цьому твоєму запитуванні — автор через тебе з’являється самому собі. Через твій образ він осягає самого себе. І чи повинен я плакати, що я ніщо — що немає у мене «самостійного» життя?

Чому я не втомлююся жити?
1

Корпи спали — у ліжках, як люди, нагодовані і обмиті персоналом, чистенькі і пахучі. Я йшов уздовж довгого (метрів сто) ряду ліжок і вдивлявся в умиротворені обличчя тварин. Власне, це були і не люди, і не тварини, це були просто корпи — істоти, як дві краплі води схожі на людину. З мозком, позбавленим розуму.

Вони лежали хто як, але більшість на спинах, зовсім голі, на сніжно-білих простирадлах, різного віку та різної статі, також білі, як дивовижні спалахи бога: у самок стирчали молоді груди. Вік їх коливався від десяти до двадцяти років, і всі вони мали мою групу крові і мій резус-фактор. У цій залі.

Я завжди з хвилюванням чекав цього дня. Дня відвідання Державного Центру Другого Народження. Так називався медичний заклад, в якому здійснювали пересадку мозку. Власне, Центр мав би називатися Центром Нового Народження, тому що на Землі жили вже люди, які змінили десять і більше тіл. Я сам змінив, здається, сім і наближався до віку Адама. Однак, у ті далекі часи, три тисячі років тому, коли медицина зробила раптом різкий стрибок, подібний до електронного, і почала практикувати перші обережні пересадки мозку (не знаючи ще чим — якими психологічними і соціальними наслідками — це обернеться) —