Читати книгу - "Богдан Ступка"

Постановників з-за кордону не обмежує в польоті фантазії: «Коли я запрошую режисерів з різних країн для того, щоб кожен з них ставив виставу так, як вважає за потрібне, я намагаюсь не втручатися в процес, – я його лише запускаю. Я дуже толерантна людина, розумію, що цього птаха, який має прилетіти до режисера, до акторів, – його не можна лякати. Коли вже бачу, що – біда, лише тоді можу спробувати допомогти, порадити. Не кожна вистава вдається з тих, що я задумав. Театр – така річ, що тут не вгадаєш. Піти на поводу у глядача – дуже погано, але й відштовхнути його не хочеться. Треба ставити такі вистави, щоб були й касові, і для душі, для серця. І для розуму. Декому здається, що театр можна вживати, як таблетку від головного болю, як їжу. Але бути справжнім глядачем – це означає роботу душі, твоя душа мусить працювати. А якщо ти не налаштований на уважність та співпрацю, ти втрачаєш цю нитку філософської думки, і тобі вже нецікаво. Зараз багато чого переноситься на сцену драматичну з арсеналу естради – писки, галас усілякий. Такого тут ніколи не було і не має бути! От Роберт Стуруа, геніальний грузинський режисер, поставив на нашій сцені "Царя Едіпа". Там треба думати!»

Наприкінці 2004 року франківці повертаються до Білорусі, на повномасштабні гастролі. Деякі політикани закидають художньому керівникові театру, що він забороняє відчинити театр для майданної громади, як це зробили в особняку Лібермана, Спілці письменників. Марно. Театр – не прохідний двір чи майдан коло бані. Тоді чиїсь руки малюють і вивішують на фасаді театру транспарант: «Ганьба Ступці і Януковичу». Театр повертається. Трупа вийшла на майдан з бочечкою меду… Гіркота, осад лишаються. Шерехата мова плаката проти нього?! В Білорусії чи не на руках носять, а тут? В Лос-Анджелесі недавно побував. Там крок ступити не може – безліч поглядів пронизують його. Бо американці плутають його з Голлівудським героєм Робертом Де Ніро. А вже як починає міряти черевики, то зомбовані блокбастерами з фабрики марень аборигени за серце чи голову хапаються. Отакої! Де Ніро взувається в мешти за… 42 долари: «Я трошки вищий зростом за Роберта Де Ніро, а він багатший за мене в мільйон разів. У Польщі мене називають польським актором, в Росії – російським, хоча я завжди кажу, що я український актор. Французькі продюсери порівнювали мене з Жаном Габеном. Воно приємно, але я таки не Жан Габен, і не Де Ніро, і не Аль Пачіно. Я – Богдан Ступка!»

На мою думку, за чималою кількістю публічних атак на Богдана Сильвестровича після 2001 року стоїть елементарна заздрість, цинічні інтриги любителів підсидіти ближнього, всістися у владний кабінет. Уявляю, скільки культуркар'єристів мріють покерувати театром, одна назва якого відчиняє двері в будь-які владні кабінети. Богдан Ступка їх дратує незалежністю. Не пхається в режисери, депутати, списки нагороджених державними орденами. Не верещить про своє українство без берегів. Свої погляди він захищає на сцені: «Я вважаю, національний театр – це той театр, де вся краща драматургія світу, всіх народів, які є, і вона повинна бути на українській сцені. Як "Комеді Франсез". Хоча це є будинок Мольєра, проте вони ж і інші п'єси ставили! Як "Стредфорд-на-Евоні" – шекспірівський – вони поставили всі п'єси Шекспіра, але ж вони ставлять і світовий репертуар. Незалежно, так би мовити, від кольору тіла і належності до якоїсь нації. Я думаю, що більший світ буде на цій сцені театру Франка, то більше він буде національним».

Мріє про участь у Союзі європейських театрів: «Черга театрів стоїть, аби туди потрапити! Я страшенно хочу до цього Союзу влізти з нашим театром. Я вже не кажу, щоб ми туди увійшли, я свідомо використовую це слово – влізти, і я мушу туди влізти. Це першочергова мета. По-перше, з'явиться можливість висилати туди українські п'єси. Хоч здається, ніби їх нема, але люди пишуть. Просто ми звикли вважати, що наші п'єси недосконалі, що про сучасність так написати, як Шекспір, неможливо… Але я думаю, якщо ці драматичні твори наших сучасників перекласти, та щоб вони потрапили до штабу цієї спілки, а той штаб розішле їх до двадцяти європейських театрів, – хтось-таки з режисерів та вибере й нашу до постановки! Якщо в Європу пробились Курков і Андрухович, то й театру треба пробиватись. Крім того, Союз своїм членам надає певні кошти, близько 13 тисяч євро фінансової підтримки для організації фестивалів. Тоді кращі вистави, створені цими театрами, презентуються на сцені одного з них. Уявіть, якщо вони будуть привезені сюди, в Київ, і ми зможемо їх подивитись! З іншого боку, наш театр відвідає всі міста, чиї театри презентовані в цій спілці. Я вже рік веду листування, був у Парижі в штаб-квартирі, зустрічався з Єзі Малка. І він каже, що східноєвропейські театри набагато цікавіші, ніж західноєвропейські. Якщо ми хочемо бути в Європі – чому б не презентувати себе саме театром? Він цілком достойно презентуватиме Україну».

У 2005 році дістає неабияку міжнародну відзнаку. Його обирають до Європейської кіноакадемії. З Берліна отримує сорок дисків з картинами 2004 року. Захоплено переглядає «Людину дощу» з Томом Крузом та Дастіном Хоффманом, «Налаштовувач» Кіри Муратової. Ділиться, що ніколи не відмовляється подивитися мелодраму. Не розуміє мудрагелів, які ставляться до цього жанру зверхньо. Не байдужий і до комедій. У 2005 році його знімають у комедійному детективі «Взяти Тарантину» Романа Качанова. Він – професор ВДІК. Усі свої лекції присвячує тавруванню голлівудських штампів і дешевих прийомчиків. Дістав прізвисько Фелліні. Сценарні хитросплетіння заносять його до Лос-Анджелеса. Мчить на авто з неймовірною швидкістю. Різко, ніби на «Формулі-1», гальмує. Бачить знамениті величезні літери: «Hollywood». Залізає на першу з них і сокирою трощить ворожі цінності: «Це тобі, Голлівуде, за Рембо, це за Термінатора!»

Російські журналісти цікавляться: «Вас, певно, часто доймають запитанням: