Читати книгу - "1918. Місто надій"

Ганна Дмитрівна зітхнула, заплатила і одразу ж розгорнула газету. Але це виявився старий номер, від 24 січня! В ньому описувався штурм Києва більшовиками, бої на Шулявці і біля Політехнічного. Остання сторінка містила об’яви, що обіцяли вилікувати будь-які хвороби, особливо ті, що заважали палкому коханню. Наприклад, доктор Бланкман пропонував лікування «сифил венер полов бессил от 10–12 утра и 5–8 вечера». У наступній об’яві йшлося про набір учнів у гімназію зі змішаним типом навчання, далі – ворожіння від «інтелігентної хіромантки», заклики придбати книжки, телефонний апарат, нове сідло. Жінка хотіла вилаяти хлопчиська, але того вже й близько не було. Шибеник торгував старим товаром, який уже нікому не був потрібний – напевно, ці газети залишили у будівлі типографії або взагалі викинули в канаву. Ганні Дмитрівні було соромно, що її так просто обдурив десятирічний бешкетник, не дуже навіть доклавши для цього зусиль.

– Ах, негідник росте! Ох же і негідник! – обурилась вона і попрямувала до входу в ринок.

Цієї миті у брамі стали три червоноармійці й один матрос із рушницями напоготові. Від несподіванки пані Вітко зойкнула, трохи відскочивши, і махнула просто перед ними рукою з газетою. Один із більшовиків зупинився, а тоді попрямував до неї, видер газету, роздивився її і схопив жінку з криком: «Ето правакатор! Антірєволюціонний агітатор!» Одразу ж його колеги зупинилися, розвернулися й обступили Ганну Дмитрівну. Не встигла та й рота розтулити, як її потягли до візника, що чекав більшовиків неподалік. Вітко вже хотіла закричати, але легкий удар прикладом майже склав її навпіл. Червоні потягли її по снігу, на якому залишався кручений слід від елегантних шкіряних чобіт. Усе це відбулося так швидко, що жінка не встигла й тричі зойкнути, як утратила свідомість.

Ганна Дмитрівна прийшла до тями від того, що її штовхав червоноармієць: «Ей, вставай! Прієхалі!» Куди саме вони «прієхалі», жінка не мала й гадки. У голові все плило – нічого розібрати вона не могла. Вітко підняли й знову потягли – тепер уже з візка. Вона намагалася сказати, що ні в чому не винна – за що її так? Але червоні бійці не слухали, а натомість, піднявши, несли її до будівлі під зеленим дахом, із низькими вікнами, які було закрито решітками у два пальці завтовшки. Ганна Дмитрівна нарешті закричала, але марно. Вона впізнала цю будівлю – її привезли до старої фортеці Косий Капонір, яка тепер стала в’язницею.

За кілька хвилин вона опинилася у великій камері, забитій людьми: бідні баби, які волали, що вони невинні, кілька дівчат із брудними обличчями і занадто яскравою помадою, дві дівчинки із матір’ю, до якої вони притискалися і безперервно хлипали. Ганна Дмитрівна стояла посеред приміщення – добре вбрана пані, у дорогій шубі та чоботах. Всі інші, утім, не звертали на неї уваги. Здавалося, що Вітко – справді примара, що матеріалізувалася на кілька митей, аби розтанути у повітряному розчині, намішаному з поту, вогкості та гнилі. Ніхто не обернувся до неї, не сказав ані слова – баби буркотіли, дівки шкрябали стіну, дівчатка плакали. Ця байдужість так вразила Ганну Дмитрівну, що вона завмерла, як полюбляла завмирати у своїй квартирі, перетворюючись на предмет інтер’єру – вишукану гранітну статую. Всередині у неї все стислося, перетворилося на камінь – жах паралізував її.

– Що це за мадам до нас прибула? – полетів зненацька у бік «статуї» грубий хриплий окрик.

Вітко повернула голову. На нарах сиділа розмальована дівка із розпатланим, наче щойно після сну, волоссям. Її зелена сукня була у двох місцях розірвана, завдяки чому заголилося плече й частина руки. Широке садно протяглося від лівої скроні до щоки. Дівка підвелася.

– Є в цих революціях єдине хороше – що можна таку пані отуточки побачити. Яким вітром, га? – знов уїдливо спитала вона.

– Облиш ти її, Марусю! Бачиш: білоручка й так уже од жаху тремтить, – озвалася інша дівка, що лежала на горішніх нарах.

– Як же ж так? Як так? – Маруся начебто не чула слів своєї співкамерниці. Вона, понизивши голос, проспівала популярний міський романс: «Випал птєнчік із гнєзда, занєсла єво нєльогкая!»

– Я випадково, ні за що, нічого не скоїла! – нарешті промовила Ганна Дмитрівна, трохи посунувшись.

Вона вирішила пройти до протилежних нар, де сиділи дві товсті літні жінки, які то сумували за своїми торбами, що їх відібрали червоноармійці, то белькотіли про свою невинуватість. Ганна Дмитрівна сіла.

– Ні за що, випадково! Ох-ох. Ізволітє пожалуйста, судьба кручіна – мєрзавєц мужчіна, – знову з хрипом заспівала Маруся.

Зрештою підвелася і рушила до Вітко. Та, побачивши скандалістку, стиснулася й знову завмерла. Мить – і Маруся нависла над Ганною Дмитрівною, затуливши жовте світло електричної лампочки.

– Пані-пані-панночка, золотая ванночка – проспівала дівка, насупивши брови. – Ти, біленька панночка, жила-раділа, не знала горя. А тут на тобі – у тюрму її засадили. Є боженька на світі!

– Я не знаю, чому ви ополчилися на мене. Я такий само в’язень, як і ви, – налякано підвищила голос Ганна Дмитрівна.

Маруся посміхнулася. На її побитому обличчі розлилися синці і виступили якісь болісні горбики. Посмішка змусила рухатися м’язи обличчя, яке досі здавалося виліпленим із пап’є-маше. Сотні паперових шматків, які так просто б ніколи не поєдналися, породили цю фізію – припухлу від пияцтва, покручену розпустою, зажурену важкістю буття. Частини ліпилися як Бог дасть, створюючи дивні візерунки, так що тепер годі й дізнатись, яким те обличчя було спочатку. Де знайти чистоту на смітнику? Як на брудному полотні відшукати цноту?

Марусі виповнилося двадцять чотири роки; вісім із них вона провела в борделі. Кожен день, наповнений спиртом та кокаїном, перетворювався для неї на калейдоскоп із сотні клієнтів, що кружляли різнокольоровими плямами. Вона не пам’ятала свого першого, як не пам’ятала й останнього чоловіка, що роздягав її і клав на