Читати книгу - "1918. Місто надій"

неспроможний – так само, як і неспроможний вести задушевні розмови з жінками. З ними Морозов мав складні стосунки, і не кожна могла витримати різку вдачу офіцера. Як на зло, Морозов зазвичай закохувався в тендітних аристократок, які терпіли спілкування з ним дуже недовго, а тоді починали нудьгувати. Далі відбувався розрив, який супроводжувався словами аристократки про несумісність людей, долю яких не зшило разом вище призначення. Офіцер ввічливо прощався, після чого йшов у шинок, миттєво напивався, волаючи про нещасливу долю, розпочинав бійку, розбивав кілька столів та облич, знову пив до втрати свідомості й прокидався в борделі в обіймах першої-ліпшої вуличної дівки. Макітра тріщала, а дівка скоромовкою тріскотіла про приготування до весілля, що його він їй обіцяв. Морозов намагався згадати в подробицях, як він уночі підіймав при всіх цю шльондру на руки і хриплим від алкоголю голосом промовляв, що знайшов свою справжню наречену і нарешті має одружитися. Так бувало не раз, доки Морозов урешті не вирішив, що подружні стосунки не для нього і волею небес його призначення – війна, шинки та повії.

– Годі вам сумувати, Ганно Дмитрівно. Серцем відчуваю, що наші недалеко.

– Ах, якби ваші слова та Богові у вуха…

– Так воно завжди відбувається – одне йде, інше приходить, а тоді все вертається, як було.

– Не знаю… Не знаю, Морозов. Так тяжко мені, так неспокійно. Чи Павло повернеться?

– Ви, Ганно Дмитрівно, за Павла Гавриловича не хвилюйтеся. Треба лише трошки почекати, і німці допоможуть.

– А чи допоможуть?

Морозов замовк. Раптом він згадав, що опинився перед дамою мало не в негліже, тому заметушився, намагаючись натягнути френч, незважаючи на поранену руку. Але з цього вийшов лише неакуратний ривок – підсотенний виглядав радше як малий хлопчик, що не вміє вдягатися сам. Зрештою Морозов усвідомив свою немічність, але не здався – почав пригладжувати розпатлану чуприну.

– Ах, що ви справді! – жінка тихо засміялася. – Ви й так красивий, годі псувати таку красу!

На це заклопотаний Морозов лише захекав, сказав, що його граційності й чапля позаздрить, а тоді з риканням поворушив ліктем, що застряг у рукаві. Ганна Дмитрівна з усмішкою за цим спостерігала. Рука Морозова була більше схожа на крабову клешню.

– Ой лишенько з тобою, пане Морозов. Давай-но я допоможу, – вона витягла руку підсотенного з рукава і в такий спосіб подарувала військовому довгоочікувану свободу.

– Ух, клята! Мало мене не полонила, – Морозов тицьнув себе у руку і всміхнувся. Жінка поруч із ним теж засміялася з цього жарту.

Ганна Дмитрівна й Морозов ще з півгодини розмовляли, поки не догоріла свічка і не закінчилися слова. Вони розійшлися по спальнях, щоб довірити свої втомлені тіла лагідним ліжкам, а свідомість – м’яким снам, що мали розвіяти повітряними видіннями чорні думки минулого дня.

Але за вікном вулиці Києва наповнювало те саме чорне повітря – кожен провулок, кожен закуток, кожну щілину, і не було від нього порятунку. Панувала тиша, лише в кінці Олександрівської вулиці чулися якісь звуки, та згодом і вони посунулися до Маріїнського парку й загубилися між дерев. Місто все глибше занурювалося в сон, не розуміючи й навіть не намагаючись відгадати, що готує йому нова більшовицька влада.

Ганна Дмитрівна встала рано, швидко одяглася і вийшла з квартири. Вона попрямувала вулицею вниз, а звідти – по Хрещатику до Бессарабської площі. Це було одне з небагатьох місць у Києві, де ще можна було купити якихось харчів. Жінка довго йшла протоптаною в снігу стежкою, яка петляла тротуаром, то підбираючись до будинків, то наближаючись до проїжджої частини. Сховавши обличчя від морозу за вовняною хусткою, вона повільно рухалася у своїй теплій шубі. Інколи зустрічався візник, що гукав коней. Перехожі воліли оминати знайомих, аби не вести зайвих балачок. Червоні патрулі перевіряли документи, а побачивши посвідку громадянина У.Н.Р., тягли нещасного на схили Дніпра. Там під прицілом гвинтівок у затриманого вимагали викуп, погрожуючи розстрілом.

Ганна Дмитрівна поспішала. Вона побоювалася, що її також можуть зупинити, почати розпитувати про помешкання та родину. Сказати правду – це підписати смертний вирок. Якщо ж вона збреше, думала жінка, це все одно що зрадить чоловіка, якого так любила. Але, на щастя, ніхто не звертав уваги на самотню постать. Нарешті, весь час озираючись, вона дісталася високої будівлі ринку. Овальна брама Бессарабки нагадувала вхід у великий вокзал. Раніше тут був пустир, який увесь час заливало з навколишніх пагорбів. Не могла врятувати навіть широка труба, що її проклали тут приймати стічні води. Пустир був завалений сміттям, і збиралися тут люди-сміття: крадії, грабіжники, повії, жебраки. З’являтися на Бессарабці ввечері було відверто небезпечно, хоча вдень тут тривала жвава торгівля: місце чомусь дуже подобалося селянам та комерсантам. А шість років тому на гроші заможного київського єврея, цукрозаводчика Лазаря Бродського, було створено ринкову будівлю: величезний зал, окремі торгові місця і навіть величезна сучасна холодильна машина.

Біля входу в ринок бігав хлопчисько з оберемком газет. Він розмахував пом’ятим екземпляром і надривно кричав: «Читай “Кієвлянін” – духом воспрянєм!» Ганна Дмитрівна пхекнула – які ж ці газетники пройдисвіти, уже й придумали, чим закликати покупців у неспокійному місті.

– Гей, дай-но одну, – попросила пані Вітко й помахала хлопчику рукою. Той одразу ж підбіг до неї, поправляючи шапку-вушанку, яка збилася на один бік.

– Чєво ізволітє? – старорежимно промовив малий.

– Мені одну, прошу, – сказала Ганна Дмитрівна і розкрила сумочку, щоб дістати гаманець.

– Двадцять сім копійок! – миттєво відреагував хлопчик.

– Як двадцять сім?! Було ж лише недавно двадцять! – здивувалася жінка й завмерла.

– Як каже мій дід, була в собаки хата! Двадцять сім копієчок, прошу пані! – на останніх словах хлопець трохи здригнувся,