Читати книгу - "Флорентійська чарівниця"

— Змилостися, великий мунші, — загримів гучний глос. — Нехай юнак живе хоча б до того часу, поки прочитаємо його послання.

Шовкові балдахіни впали по кутах палати, а там, високо над ними, на оббитій м'якою тканиною верхівці камінного дерева у Позі Королівського Вдоволення, регочучи на повні груди, сидів Абул-Фатг Джалалуддін Мухамед Акбар, сам Великий Могол, відкритий для загального огляду, схожий на велетенського папугу на здоровезному сідалі.

Він прокинувся у незвичайно дражливому настрої, і навіть надзвичайно умілі ласки коханої не заспокоїли його. Серед ночі дезорієнтована ворона якимсь чином проникла до спальні королеви Джодги, і королівське подружжя пробудилося від страхітливого каркання, що спросоння здалося імператорові знаком кінця світу. В якусь мить чорне крило черкнуло його щоку. Допоки слуги виганяли ворону, імператорові нерви вже аж дзвеніли. Надалі його сон наповнився передвістями. В якусь мить він бачив, як чорний дзьоб тієї апокаліптичної ворони дотягувався до його грудей і виривав серце, аби з'їсти, так само як батрак з Мекки у битві під Угудом з'їв серце убитого Хамзи, дядька Пророка. Якщо такий могутній герой міг бути вбитий підступним дротиком, то він також може загинути у будь-яку мить від стріли, що летітиме з темряви, як та ворона — гидка, смертельна і чорна. Якщо ворона може проникнути крізь усі рівні охорони і бити в його обличчя крильми, то чи не може те ж саме зробити і зловмисник?

Отак, переповнений передчуттями смерти, він був безборонний перед приходом кохання.

Прибуття пройдисвіта, що називав себе англійським послом, дуже зацікавило його, і після того, як він наказав Абул Фазлу трохи побавитися з «послом», настрій у нього почав покращуватися. Абул Фазлу, в житті надзвичайно товариській людині, чи не найліпше у всьому Сикрі вдавалися різного виду жорстокі витівки, і коли імператор, схований від обох чоловіків, допитувача і допитуваного, слухав виставу внизу під собою, хмари ночі нарешті розійшлися і забулися.

— Ох, і викручується той дурисвіт, — думав він, коли тягнув кутаси шнурків шовкових балдахінів, аби відкритися чоловікам внизу; він був у доброму гуморі, але не підготовлений до емоцій, що охопили його, коли його очі зустрілися з очима прибульця.

Це була любов або щось схоже на любов. Серце закалатало, як у закоханої дівчини, віддих став глибшим, а щоки зарум'янилися. Який вродливий був цей парубок, наскільки впевнено тримався, як пишався собою! І в ньому було щось таке, чого й не збагнеш одразу: якась таємниця, що робила його цікавішим за сотню придворних. Скільки йому років? Імператор не дуже добре розбирався у віці фаранґі. Йому могло бути двадцять п'ять, або ж тридцять, тобто «старший, ніж наші сини», подумалося імператорові, або «надто дорослий, аби бути нашим сином», а тоді аж подивувався, що така думка прийшла йому в голову. А чи той іноземець, бува, не чарівник? — запитав він сам себе. І чи він тепер, часом, не перебуває під впливом його окультних чарів? Ну що ж, він не зупинятиметься, в цьому нема нічого лихого, він надто хитрий, аби стати жертвою схованого ножа чи напитися отрути з аптечної філіжанки. Він простежить за своїми почуттями і зрозуміє, що викликало їх. Відсутність подиву — це невідворотне покарання сильних світу цього, а імператор уже давно розробив складну систему і механізм того, як нічому не дивуватися, а тут якийсь Маґор дель'Амор, випадково чи навмисно, заскочив його зненацька. І хоч би з цієї причини йому необхідно бути більш обізнаним у цьому питанні.

— Прочитай нам листа королеви, — скомандував Акбар, і «посол», театрально помахуючи зап'ястям, вклонився до смішного низько, а коли підвівся, то сувій уже звисав з його рук, хоч ні Акбар, ні Абул Фазл не бачили розпечатування листа.

— Ну й спритник, — здивувався імператор. — Таке нам до вподоби.

Пройдисвіт читав листа англійською мовою, а тоді швидко перекладав перською. «Найнепереможніший і наймогутніший принце, — писала королева Єлизавета, — лорде Зелабдіме Екебаре, королю Камбейу, вітаю». Абул Фазл пирхнув, немов кінь.

— Зелабдім? — глузливо пирхнув він.

— І що ж це за Екебар? — імператор з утіхи аж плеснув себе по стегні. — Це ж бо ми, — знову фиркнув він. — Ми і є падишахом Екебаром, лордом казкового королівства Камбей. От темна Англія, як нам шкода народ, що має таку дурну королеву.

Читальник зробив паузу, аби стих сміх.

— Продовжуй, продовжуй, — махнув рукою імператор. — Король «Зелабдім» наказує. — Знову почувся сміх, з'явилася хусточка, щоб витерти сльози.

«Посол» вклонився ще раз, навіть ще нижче, ніж раніше, і читав далі; а поки закінчив, пролунала ще одна хитрість.

— З метою розвитку торгівлі та в інших взаємовигідних цілях ми просимо бути нашим союзником, — читав він. — Нам стало відомо, що Ваша Величність оголосила себе Непогрішимим, і ми запевняємо вас, що не ставимо під сумнів auctoritas цієї могутньої заяви. Однак є ще один, хто також вважає себе таким, і поза всяким сумнівом ми переконані, що цей інший є самозванцем. Ми маємо на увазі, великий монарше, того недостойного священика, єпископа Риму Григорія, тринадцятого у безславному ряду, чиї інтриги, які плете він проти Сходу, з огляду на Вашу Мудрість ви не применшуватимете. Якщо він посилає священиків до королівства Камбей, Китаю та Японії, то запевняємо Вас, це — не просте місіонерство. Саме цей єпископ хоче йти проти нас війною, а його католицькі слуги, що зрадницьки присутні у вашому Дворі, готують ґрунт для його приходу.

Остерігайтеся лакеїв Вашого суперника! Укладіть з