Читати книгу - "Янголятко в кутих черевиках. Книга перша"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Вони мертві, а я живий.
— Ми теж мертві…
— Вони живлять вас тліном, а я нагодую вас плоттю.
— …
— Кров’ю тисячі жертв.
— Дж-жах-х-х!
— Дівчинко…
— Я покличу Пса…
Вони вийшли з могил і знали, що Пес мертвий. Моє: «Я покличу Пса» не могло злякати їх.
— Ваша правда. Пес не прийде.
— Але ж ти прийшла…
— Так, — сказала я. — Хоч ви й не знаєте, наскільки це погано.
Я вистрілила, приставивши дуло пістолета йому до живота, але куля наразилася на камінь і затарахкотіла в дулі дитячим брязкальцем.
— Ой, — сказала я.
Витрусила кулю й спробувала ще раз.
— БАХ! — посилаю нову кулю.
Вона впала на підлогу, випалюючи в ній самотній човник у дюнах.
— Ой-йой-йой!
Я стрельнула втретє. Лише хмаринка кам’яного пилу та голова його, що захиталася з боку на бік.
— Ні? — запитала я.
— Ні, — підтвердив він.
— Шкода.
Вони стояли довкіл. Великі, кам’яні та бездушні.
— Відпустіть мене.
— Ні.
— Будь ласка, благаю.
Чотири приставлених до моєї голови кам’яних пістолети.
— Не хочете? Ну, гаразд, — сказала я. — Нічого цього не було. Ніколи. Не було й не буде…
— Здрастуйте, двері.
— Ми не впустимо тебе.
— То й не треба, — сказала я до них та до кам'яних воїнів, котрі все ще стояли в нішах.
Нічого не було. І я почала спускатися вниз білим мармуром сходинок повз тьмяне золото перил. Повз усміхненого консьєржа.
— Там нікого немає.
Чотири пістолети до моєї голови — це нечесно, і я так не граю.
Маленьку дівчинку скривдити легко. Маленьку та вродливу — й поготів.
Я так не граю, і там нікого немає.
— Там нікого немає, — консьєржеві, що повірив мені.
Краще — є Кіт, що чекає на мене біля самого під’їзду.
Вулиця спускається донизу бруківкою та ґратками навколо дерев. Вулиця підіймається вгору яскравими маркізами над вітринами кав’ярень. Сонце зблискує у вікнах. Жовте листя — в жовтих очах Кота.
— Котику, — я пригорнулася до нього.
— Котику! — я залізла на сидіння поруч із ним.
— Котику!!! — побачивши його машину.
— Котику, любий…
— Здрастуй, — відповів мені Кіт.
Його грива, його плоский ніс, м’які руки із сотнею захованих у шкірі ножів.
— Котику.
— Здрастуй, — відповів мені Кіт.
Я бігла чорною вулицею від ратушної площі, від дванадцяти ударів годинника.
Місто було безлюдне. Місто було повне мертвих ліхтарів. Його фонтани були сухі, а метро перетворилося на чорну безодню. Зайти і не вийти. Ніби в нічний під’їзд.
Я бігла, відчуваючи всіх, хто полює на мене. Я бігла, і тупіт моїх черевиків виказував мене луною серед зовсім безгомінного міста.
Декорація для полювання: там бореться Пес, намагаючись зупинити їх; там вони завмерли на перехресті й нюхають плити, намагаючись зрозуміти, де я; там вони мчать зграєю, заганяючи мене у безвихідь — зусібіч, без жодного згуку. Ніч повна чорних очей.
І я втікала від них. Відчувала, що вони наближаються. Знала, що вони наздоженуть.
Темною вулицею, що насправді вела в глухий кут.
І коли притислася до останньої стіни, коли озирнулася, побачивши їх на зігнутих лапах там, де вони завернули в мій глухий кут, коли я майже закричала:
— Ні!
Він востаннє вдихнув дим і, відкинувши цигарку, сказав:
— Агов.
Величезний пустельний хижак — Кіт, який підкрадається нечутно.
— Агов, — зістрибуючи на бруківку
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Янголятко в кутих черевиках. Книга перша», після закриття браузера.