Читати книгу - "раКУРС"

— Елінко, що тепер буде? — ледь не плакала мати. — Як жити в такому пеклі?

— Виїжджайте з міста.

— Ні, це неможливо, ми не можемо покинути квартиру. Це жахіття незабаром скінчиться. Чи не так?

Я не знала, що сказати, тому довелося її втішати й запевняти, що насправді незабаром усе стихне. За день після обстрілів авіацією я знову поїхала на дачу.

Якщо так піде далі, то з мене вийде справжня дачниця. Це я так жартую, хоча насправді на ділянці нема вже жодної зілинки, а я мушу тут стовбичити, щоб усе навколо бачити. Тож беру сапку й розпушую землю в міжрядді. Частенько зранку збираю огірки, рву зелень і їду в Луганськ на ринок. Можна й дорогою щось цікаве помітити, і серед базарників почути. Іноді приношу додому городину, і тоді мама починає мені дорікати.

— Навіщо ти це купуєш? Можемо обійтись і без зелені. Люди тікають, бо он як гримить за містом. Що будемо робити, коли нас почнуть обстрілювати?

— По-перше, не панікувати, — кажу їй спокійно, так, ніби злякано не здригається місто від вибухів і все, як раніше. — По-друге, ви ж нікуди не збираєтеся виїжджати, тож закатуй, мамо, баночки з огірочками на зиму, згодяться.

— Допоможеш із консервацією?

— Звичайно!

За півгодини мама вже відсторонює мене від такої нудної роботи: розбиті дві банки, зіпсована кришка. І це ненавмисне!

— Як завжди! — зітхає мама, спостерігаючи, як я збираю скляні друзки.

— Вибач, я не хотіла. Сама не знаю, як воно вийшло.

— Руки не звідти виросли, — незле дорікає вона мені.

— Яку зробили батьки, така й дитинка вийшла, — удавано зітхаю я й розводжу руки в сторони.

— Іди вже! Поклич Солю, нехай вона накладає в банки зелень та огірки, а все інше сама зроблю.

Соля, як завжди, зачинилась у кімнаті й щось скрипить на скрипці. Вона мовчки кладе інструмент на стіл, робить це так, ніби в її руках найцінніша річ у світі. Я жодного разу не торкнулася скрипки. Мені здавалося, що візьми я її в руки, то не тільки смичок переломиться, а й струни порвуться. Соля йде на кухню, де на шести квадратних метрах ніде розвернутися й парує так, як у бані.

До нестями хочу почути голоси моїх пташеняток! Телефоную Ірині, вона втішає:

— Не хвилюйся ти так, дівчаткам у нас подобається. Ходимо гуляти в парк, на атракціони, воджу їх у кафе, на дитячі майданчики.

— Дякую тобі, Іринко!

— І тобі нема чого там робити. Приїжджай до нас, якось потіснимося, знайдемо тобі місце. Перечекаєш обстріли й тоді повернешся.

— Спасибі за запрошення, але справді я не можу приїхати. Дай слухавку Лізі.

— Альо! — чую тоненький рідний голосочок, і щемом наповнюються груди. — Хто це?

— Лізонько, пташечко, це твоя мама. Як ти там, сонечко?

— Добре. А коли ти до нас приїдеш?

— Незабаром, моя ластівочко. А як там Мариночка?

— Вона мене не слухається, — жаліється Ліза. — Не хоче сама застібати босоніжки, каже, що не вміє, а я знаю, що може, але не хоче.

— Ти їй допомагай, ти ж старшенька.

— Я їй так і кажу, але вона все одно не слухається, каже, щоб не командувала.

— Можеш дати їй слухавку?

— Даю.

— Мамо, я скучила за тобою! — чую одразу від молодшої доньки.

— Я також сумую за вами, — кажу їй. — Мариночко, ти повинна слухатися Лізу й не сваритися з нею. Зрозуміла?

— Ага. Буду слухатися. Тоді ти приїдеш за нами? Я хочу додому!

— Донечко, я незабаром приїду, але ти, будь ласка, будь чемною дівчинкою.

— Буду! — обіцяє маленький неслух.

Я кажу кумі, що незабаром заберу дітей, хоча ще не знаю, куди їх прилаштувати, бо сюди привезти не можна. Лягаю на ліжко, зажмурююсь — і мої пташенята стоять перед очима. Діти схожі на мене, і це добре. І не тому, що вважаю себе гарною, а тому, що вони не будуть щоразу нагадувати мені про своїх батьків. Кожного чоловіка, від якого народила дитину, я кохала, а зараз розумію, що є незграбою не лише на кухні, а й у житті. Навколо стріляють, на вулицях блокпости, п’яні люди зі зброєю, а жоден із них не зателефонував,