Читати книгу - "Курячий бог"

— Ось він, товаришу бригадир.

Бригадир з виноградарського радгоспу весело позирнув на Сергійка.

— Давній знайомий!

Сергійко не поспішав признаватись, що вони вчора познайомилися біля павільйону «Пиво-води».

— Ваш, радгоспівський? — порадів Ігор.

— Та ні…

Видно, моряк-бригадир теж не хотів признаватись, де і за яких обставин зазнайомився з Сергійком.

— В нас у радгоспі таких сміливців не водиться…

Сергійко мовчки дзьобав виноград. І ніяк не міг здогадатись — хвалить його бригадир чи насміхається? А виноград такий соковитий і солодкий…

— То я пішов на плантацію, — нерішуче переступив з ноги на ногу Ігор.

— Ідіть. Ми тут розберемося, — пообіцяв бригадир.

Ігор весело помахав Сергійкові на прощання рукою, посміхнувся і зник у виноградній гущавині. А бригадир запропонував:

— Пішли зі мною, друже, здається, десь у мене зайва цукерка завалялась…

Цукерка що солодша за виноград. Але й недодзьобаного кетяга він не кинув. Цукерка цукеркою, а виноград виноградом. Неохоче поплівся вслід за радгоспівським бригадиром.

Вони підійшли до невисокого довгого навісу. На тонких металевих палицях повисла дощана шапка, сіро-рудувата на колір, бо гаряче кримське сонце вже встигло видубити тонку шкіру толю. В тіні навісу гуляв приємний вітерець, грайливо тріпав білі хустинки та скуйовджені зачіски дівчат.

Жінки виповнювали виноградними гронами дерев'яні ящики. Сергійко ще ніколи в своєму житті не бачив такого багатства. В садочку їм клали на тарілку по маленькій гронці — не встигали оглянутись, як уже лишались голі реберця. А тут цим добром були виповнені всі лозяні верейки. А його все несли і несли з густих виноградних заростів. Видно, дуже гарно тут працювати людям. Коли б Сергійко тут працював, він жодної верейки не проминув би, з усіх би попробував.

— Товаришу бригадир! — покликали моряка, — Тут вас ждуть.

Оглянувшись, Сергійко обомлів від радості. Поодаль на дорозі стояла знайома конячина. І тачанка точнісінько така, якою возили продукти до їхнього садочка, їхній садочок був не такий великий, щоб мати власну автомашину. їздили на звичайній тачанці. І вихованці так само, як до кота Котофейовича, звикли до цієї старенької шкапини, що умудрялась дрімати навіть тоді, коли найпустотливіші штурхали її палицями в боки та норовили полоскотати лозиною конячого носа.

Але Сергійко не відразу повірив, що то коняка з їхнього садочка. Хіба мало в світі коней? їх так же багато, як овець у горах, хоч кінської отари Сергійко в своєму житті й не бачив. Але здогадувався: коли існують отари овець, то, напевно, й коні тож випасаються отарами. І коні, напевне, теж схожі одне на одне, як і вівці.

Тільки тоді повірив, що то їхній Сірий, коли побачив тітку Заворину, яка вийшла з кущів винограду. Вона так і сплеснула руками, уздрівши малого.

— Свят, свят! Андрію Петровичу, де ви взяли нашу дитину?

— В горах спіймав, — усміхнувся бригадир.

Сергійко похнюпився. Вія зрозумів, що тепер повернеться до свого садочка. І порадів тому. Але йому було дуже жаль втрачати свою волю, розлучатися з тими чудовими людьми, яких він зустрів у час своїх мандрів.

І ось вони повертаються з радгоспу. Сергійко сидить на тачанці і вправно керує возом. Йому дуже припала до серця та робота. Відразу забув про все: про Ігоря, про Мишка-підпасича, про обіцяну бригадиром цукерку.

Сірий клигав ліниво, нога за ногою, а Сергійкові здається, що він мчить із швидкістю космічної ракети, і що хай тільки Сергійко випустить з рук віжки, як вони заїдуть хтозна в яку далину. Про свої мандри, про все пережите він швидко забувся — воно не йшло ні в яке порівняння з тим, що йому було довірено тіткою Завориною.

Тітка Заворина сиділа в самісінькому задку воза, біля ящиків з виноградом. А чого ж їй? Тільки й діла, що отримати з радгоспу по накладній виноград для вихованців. Сидить тепер на возі, відпочиває, а невтомний помічник, знай, помахує батіжком та покрикує на баского мерина. їдуть.

Сергійко не думав про те, що він повертається додому. Здавалось, цим мандрам на підводі не буде кінця-краю, що вони з тіткою Завориною об'їдуть на своєму Сірому весь світ, побачать небачені, казкові краї, ночують нечуте, відкриють невідкрите.

Тітка Заворина весь час пробує доскіпатися: де ж це він, волоцюга, всеньку ніч проволочився? Як він примудрився весь дитсадок та всю міліцію на ноги поставити? Як це він змусив навіть її, садівницю, за продуктами роз'їжджати, бо ж усі з ніг збилися: і в селищі шукають, і в море сіті кидають, і всі пляжі, мов гончі, обнюхали. Сергійко не відповідає. Він навіть не дослухається до мови тітки Заворини. В його руках посвистує короткий батіжок, а думки витають далеко-далеко, там, де козли рогаті пасуться на голих скелях та орли-чорнокрильці кружляють у високості.

— Мандрівник! Зняти б з тебе трусики та всипати ремня… — нахваляється тітка Заворина. А в самої в очах повно сміху. Переводить погляд на сухорляві Сергійкові стегна, і сміх зникає, очі повняться жалістю — по чому ж тут бити?

А Сергійко того всього не чує — знай, помахує батіжком, знай, поганяє.

Забіліли дахи висілка пад морем. Гостроверхі тополі проштрикнули небо. Сергійко впізнав ті тополі. Вони шумлять біля загорожі їхнього садочка. І йому раптом захотілося якнайшвидше вкотити воза на рідне дворище. Хай усі побачать та позаздрять трохи, дивлячись на те, як то він сміливо правує Сірим.

Стає на коліна, посмикує за віжки, весело трясе батіжком.

— Сірий, не лінуйся, ану ж бо