Читати книгу - "Курячий бог"

Які там «скочки», коли він ледь ногу за ногою переставляє, вже такі клиші на колінах понабивав, що аж шерсть облізла…

— Скочки, Сірий, скочки!

Ласкаво гомонять морські хвилі. Поблискує запінена галька, шурхотить пісок. На морському березі купками розсипалися хлопчики й дівчатка. Вони заклопотані чимось, підозріло принишклі. Але вихователька спокійна. Вона знає — то Сергійко завдав усім роботу. Роздарував курячих богів дітям, не пожалів свого скарбу.

— Там їх — мільйони! — розповідав, округлюючи очі.

І вказував рукою кудись удалину, де було те недоступно-казкове «там». «Там» — для Сергійка був реальний, широкий світ, який він сходив власними погами. Зрозумілий і прекрасний край, наповнений безліччю людей, з якими в час мандрів звела його доля. Для всіх інших це «там» — невідоме, таємниче, страшне і небезпечне своєю невідомістю.

Хлопчики й дівчатка шанобливо поглядають на Сергійка, як на дорослого. Задумливо вертять у руках курячих богів, не виривають з рук один в одного, терпляче ждуть, поки пощастить доторкнутись та потримати в руках чарівного камінця.

— Справжні! Курячі,— хитає Юлька головою.

— Добрі курячі! Найкурячіші! — заперечує Вова.

— І курячі, і найкурячіші,— поспішно згоджується Юлька. Вона почуває себе винною і перед Сергійком, і перед усіма іншими. Згубила-таки свого бога, що відняла в Сергійка. І сама не гам, й іншим не дам.

Довго сидять мовчки, роздивляються на чарівні знахідки. Ніби розмірковують — а хто ж тут з них «курячий», а хто «найкурячіший».

Потім Сергійко прикладає камінець до ока. Примружує ліве, і… загойдалось перед його зором неймовірної краси море, і кораблі вдалині попливли казкові, і чайки закружляли в пебі, і скелі могутні захиталися, гори високі звелися під хмари, а в горах вівці розсипались біленькими хмаринками на полонині, і орли широкогруді шугають над своїми володіннями, літаки реактивні сміливо розписують небо, хрестять його і перехрещують безкінечними білими хвостами.

Всі інші теж припадають оченятами до камінців, мружаться, шукають казки.

— Бачите?

— Де? Що?

Націлюються вічками і на море, і на гори, і в небо стріляють. І, знай, скаржаться:

— І нічого там немає.

— Пригляньтеся краще.

— Все одно — нічогісінько.

— Так куди ж ти дивишся? Сюди глянь…

Ніхто не бачить того, що дано бачити Сергійкові. І йому стає прикро — напевно, думають, що то він вигадує. І раптом радісний крик:

— Бачу! Ой, ой, ой, як бачу!

Хто вже зна, що він бачить, оцей найменшенький в групі, кругловидий мовчун Дімка.

— Що ти бачиш?

— Все бачу…

— Яке воно?

— Красивлюще!

Але йому ніхто не вірить. Окрім Сергійка. Лише він впевнений: Діма бачить все те, що відкрилося і йому, Сергійкові. І радіє. Нарешті ще одна людина проникла у той несходимий і прекрасний світ, без якого неможливо жити.

Сергійко глянув на тьотю Любу. Вона на своєму звичайному місці, в холодочку, на тапчані. З книгою в руках. Вона сьогодні невпізнанна. Так і міниться, мов хвиля морська, так і сяє. І зовсім не сердиться на Сергійка. І навіть тоді не сердилась, коли він з тіткою Завориною повернувся в садочок. Кинулась до нього так, ніби вона йому мама, притулила до серця та все питала:

— Це ти, це ти, Сергійку? Живий, здоровий?

І навіть Момотом не назвала. І не дорікала. Тільки довго розпитувала — де був та що бачив. А дітям сказала:

— Наш Сергійко, як Колумб. Мандрував-мандрував та й повернувся.

За Колумба Сергійко не сердився. Краще хай буде Колумб, як Момот. Дивиться Сергійко на тьотю Любу і думає:

«А вона хороша. Не лає. І весела. І я її люблю — дуже-дуже. І коли піду в солдати, то щоденно писатиму їй листи. Щоб вона ніколи не сумувала».

Сергійко запізнився із своєю обіцянкою. Він не знав, що тьотя Люба сьогодні, може, й була така весела, бо нарешті одержала від солдата листа. Того самого листа, який безборонно мандрує по світу, носячи в правому куточку, замість поштової марки, великого трикутника кольору бездонного ранкового моря.