Читати книгу - "Поміж двох орлів"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Львів, — сказав Тарас. — Чули про нього?
— Бувати не бував, але чув. Під Львовом народився наш гетьман.
— Який?
— Та вже точно не Жолкевський, чорти б його взяли! — сплюнув Охрім.
— Чому? — здивувався Сопоха.
— Та тому, що він розбив військо дядька нашого полковника, — сказав інший козак, що сидів з іншого боку від Іскри.
— Северин Наливайко. Чув про такого?
Тарас заперечливо похитав головою.
— І якби просто розбив — було б ще нічого! Війна є війна: хтось перемагає, хтось гине. Але ваш Жолкевський спочатку пообіцяв, що коли козаки здадуться йому на милість, то його милість пощадить їх. Коли ж козаки повірили Жолкевському і склали зброю, той наказав всіх нас вирізати, — стиснувши зуби, закінчив Іскра.
— Нас? — перепитав Тарас.
— Так, серед козаків Наливайка був і я. Там і сталася пригода, після якої я й став Іскрою. Коли ми ще були оточені під Лубнами, дощ періщив такий, що розмокло все, що могло розмокнути. Рушниці перестали стріляти. Та й як тут вистрілиш, коли вода всюди! Мене приставили до однієї з двох вцілілих гармат, але користі з них не було ніякої. Чим запалиш гніт? А ляхи вже підступають! І зупинити їх можна лише ядрами. Тоді я сів під воза, узяв дві каменюки і з усієї сили гепнув одну об іншу.
— І здобули вогонь?
— Звичайно, здобув. Інакше я тут не сидів би з тобою і не мав би такого прізвища.
— А як ви врятувалися? — допитувався Тарас.
— Ми з полковником Кремпським[25] не повірили обіцянками ляхів, тому й не склали зброю.
Тим часом кухар урочисто повідомив, що тетеря готова, можна їсти.
— Тож як ми назвемо нового товариша? — поцікавився Іскра.
Козак, що сидів навпроти, хитро прискалив око і, кивнувши головою, сказав:
— Шапка у нього цікава...
Всі, неначе за командою, подивилися на «цікавий» предмет.
— А що, товариство, нехай буде Чорношапка! — мовив Іскра.
Усі вдоволено загули.
— Будеш Чорношапкою? — запитав Охрім Іскра.
Тарас знизав плечима, мовляв, чого там, нехай і Чорношапка, чи не однаково! Тим часом кухар насипав у миски густої каші. Одну миску передали Тарасові.
— Ложку маєш? — запитав Іскра. — Чи ваш гетьман не видав вам таку необхідну річ?
Замість відповіді Сопоха дістав з-під жупана невелику дерев’яну ложку, на що один з козаків в’їдлиіво зауважив, що таким інструментом багато не наїсися і що ляський гетьман не дуже жалує своїх вояків.
— А яка ложка у вас? — запитав зачеплений за живе Тарас.
— Ось! — урочисто показав козак здоровенну ложку і вдоволено засміявся, показавши щербину на передніх зубах. — Що скажеш?
— А що тут казати? Знаю, що ваша ложка мені точно не залізе до рота! Зубів забагато!
Після таких слів козаки вибухнули гучним реготом, що його почули, напевне, у самій фортеці. А найбільше сміявся беззубий. Козаки вміли цінувати гостре слівце, і Тарас Сопоха, що відтепер став Тарасом Чорношапкою, остаточно заслужив повагу серед запорожців.
9Після тієї пам’ятної розмови Тарас став частіше бувати серед козаків. Не те що йому було нудно серед своїх, просто козаки для нього були чимось незвичайним, до того незнайомим, але все ж якимись свійськими. Спочатку ротмістр Роговський хотів було заборонити своєму підлеглому навідуватися до «грицьків», але після деяких роздумів передумав: як-не-як, козаки Олевченка все ж були їхніми союзниками, їх особисто запросив король Сигізмунд III, з ними ще доведеться пліч-о-пліч воювати; отож невідомо, як складеться ситуація згодом.
А Тарас Сопоха вправно виконував свої обов’язки «за старшого куди пошлють», тим більше, що вони не були обтяжливими. Тим часом з Риги прибули гармати, за якими ще в жовтні відправили невеликий загін під орудою Андрія Казановського. Правда, король хотів, щоб ті привезли в Смоленськ відомого майстра, але виявилося, що того вбили-таки в Ризі, і щоб не повертатися з порожніми руками, Казановський прихопив з собою всі гармати, що припадали пилюкою у майстерні покійного.
У той день, коли королівські війська поповнилися гарматами, у Смоленськ прибуло ще одне підкріплення. Його поява стала приємною несподіванкою для багатьох: і для його величності (серед прибулих був його син Владислав), і для його милості (син Ян і зять Данилович), і навіть для Тараса. Останній запримітив кремезну фігуру Михайла Хмельницького і його сина Богдана. Сопоха не знав, чи менший Хмельницький взагалі його пам’ятає, але все ж присутність тут, серед засніжених лісів Московії, знайомої людини якось зігрівала.
Тим часом події розгорталися за якимось дивним планом. Гетьману Богдану Олевченку набридло стовбичити під фортецею і не брати її, коли можна було це зробити майже одразу (а самим починати штурм козаки не хотіли, адже все ж таки визнавали зверхність польського короля), тому, залишивши під фортецею третину піхоти, одного погожого зимового дня знялися з місця і зникли так само несподівано, як і з’явилися. На запитання короля Сигізмунда, що ж, власне, відбувається, полковник Андрій Наливайко, котрого Олевченко залишив замість себе старшим, повідомив, що гетьман відправився оглядати подаровані його величністю сіверські землі. Взагалі-то король вже навіть забув про свій «подарунок», що його обіцяв козакам за участь у московській війні, але вирішив ніяк не реагувати на цю витівку (тим більше, що допомоги від запорожців поки що не вимагалося).
Яким же було здивування Сигізмунда Вази (і не тільки його одного), коли десь у березні козаки повернулися й урочисто повідомили йому, що їм вдалося захопити місто Стародуб. На
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Поміж двох орлів», після закриття браузера.