Читати книгу - "Темна матерія"

Плентаюся назад у спальню.

Десь подівся мій мобільник, але на приліжковому столику є стаціонарний телефон.

Я ніколи не набирав номер мобільного телефону Даніели, тому якийсь час доводиться згадувати. Нарешті це мені вдається.

Чотири гудки.

Відповідає чоловічий голос, низький, сонний.

— Алло?

— Де Даніела?

— Мабуть, ви помилились.

Я називаю номер Даніели, і він каже:

— Так, це той номер, по якому ви подзвонили, але це мій номер.

— Як це може бути?

Розмова уривається.

Я знову набираю її номер. Цього разу він відповідає після першого гудка.

— Третя ранку. Не дзвони мені більше, козел.

Моя третя спроба натрапляє на голосову пошту того чоловіка. Я не залишаю повідомлення.

Встаю з ліжка, повертаюсь у ванну, роздивляюся себе в дзеркалі над раковиною.

Моє обличчя в синцях, подряпане, закривавлене, заляпане грязюкою. Я заріс, у мене червоні очі, але це все ще я.

Хвиля виснаження нокаутує мене.

Коліна підгинаються, але я міцно тримаюся за стільницю.

І тут, внизу, на першому поверсі — якийсь шум.

Наче тихенько причинили двері.

Я випрямляюся.

Стережися.

Знову повертаюсь у спальню, тихенько підходжу до дверей і виглядаю в коридор.

Я чую шепіт.

Радіоперешкоди в портативному приймачі.

Лункий скрип дерев’яної сходинки під чиєюсь ногою.

Голоси стають чіткішими, відбиваються луною від стін прогону, заповнюють увесь коридор.

Тепер я бачу на стінах їхні тіні, які випереджають їх на сходах, мов привиди.

Я тихенько ступаю в коридор і чую, як зі сходів лунає чоловічий голос — спокійний, виважений — голос Лейтона:

— Джейсоне?

П’ять кроків, і я у ванній у кінці коридору.

— Ми тут не для того, щоб завдати тобі болю.

Тепер їхні кроки вже в коридорі.

Ступають повільно, розмірено.

— Я знаю, що ти збентежений і дезорієнтований. Шкода, що ти нічого не розповів у лабораторії. Я не уявляв, наскільки згубно це на тебе вплинуло. Вибач, що я це проґавив.

Я обережно зачиняю за собою двері й повертаю замок.

— Ми просто проведемо тебе, щоб ти не наробив шкоди собі, чи ще комусь.

Ця ванна вдвічі більша за мене. Тут є душова кабінка з гранітними стінами і мармурова стільниця з двома раковинами. Напроти унітазу я бачу те, що шукаю: велика полиця, вбудована в стіну з люком, який відчиняється в спускну шахту для брудної білизни.

— Джейсоне.

Крізь двері ванної я чую потріскування радіо.

— Джейсоне. Будь ласка, поговори зі мною. — Несподівано в його голосі чується розчарування. — Ми всі із шкури пнулися, працюючи на результат цієї ночі. Та виходь уже! Це вже просто якесь божевілля!

Якось одного недільного дощового дня, коли Чарлі було дев’ять чи десять років, ми з ним гралися в спелеологів. Я спускав його в шахту для білизни знову й знову, наче це був вхід у печеру. У нього навіть був маленький рюкзачок, а на голові — імпровізований налобний ліхтар, який ми зробили з кишенькового ліхтарика.

Я відчиняю люк, видираюся на полицю.

Лейтон командує:

— Беремо спальню.

Тупотіння в коридорі.

Здається, шахта вузька. Мабуть, занадто вузька.

Я чую, як смикаються двері ванної, клацає ручка, а потім жіночий голос вигукує:

— Гей, а тут зачинено.

Я зазираю в шахту.

Цілковита темрява.

Двері ванної досить товсті, після перших спроб зламати їх вони тільки потріскаються.

Я, мабуть, не влізу в цю штуку. Але коли вони навалюються на двері вдруге, й ті зриваються з петель і з гуркотом падають на плитку, я розумію, що інших варіантів у мене немає.

Вони вдираються до ванної і на якусь мить я ловлю віддзеркалення в люстрі Лейтона Венса й одного з тих консультантів з безпеки, що були в лабораторії, в руках у якого видніється електрошокер.

На півсекунди ми з Лейтоном зустрічаємось очима в люстрі, і ось уже той чоловік із електрошокером розвертається і піднімає свою зброю.

Я складаю руки на грудях і ввіряюся шахті.

Крик у ванній віддаляється, а я з розгону гепаюсь у порожній кошик для брудної білизни, пластмаса з тріском розламується, і я відлітаю в проміжок між пральною машиною і сушаркою.

Їхні кроки вже поряд, гупають сходами.