Читати книгу - "Куркуль"

Тут дівчинка завовтузилась, подивилася на дядька.

— Мама спить, їй погано, — прошепотіла вона.

— Що трапилось? — так само тихо спитав Петро.

— Незнайомі дядьки прийшли, а тоді тато кудись пішов, — продовжила Зоя.

— Куди?

— Я не знаю.

— Скільки їх було?

— Я не знаю.

Дивлячись, що толку нема, Петро посмикав Сашу. Та повільно підвелась: заспаний вигляд, пом’яте обличчя.

— Що трапилось? — повторив він.

— Петрику, це кінець, — глухим голосом відповіла Саша.

— Що? — зовсім перелякався Петро.

Вона подивилась на нього і так само тихо розповіла про те, що відбулось. Кілька разів дівер відводив голову, стукав себе по руці, плювався. Невістка доповіла йому і про грабунок, і про дивного чекіста, що за найменшу провину або непокору готовий кидати до «холодної». А на останок — як вели Федота в панський дім.

— Це якась помилка, помилка, — бурмотів Петро.

І далі — вештання комсомольців у дворі, вози, які підганяли до хати, голова, що стояв біля сараю, мов пес.

— Неможливо. Це помилка, — шепотів він.

— Яка помилка? — нарешті почула його Саша.

— Така! Я ж домовлявся… — сказав Петро й одразу ж замовк.

— Про що?

— Що? Га? Нема різниці. Не твоя справа.

— А чия?

— Точно що не твоя, — відрізав Петро — Приготуй-но їсти!

Саша недовірливо дивилась на нього, аж тут закашляла Ліда; лихоманка так і не відступала. Олександра підійшла до доньки, погладила її щоку, присіла на ліжко.

— Я сказав, їсти приготуй! — знову приступив Петро.

— Та як ти… — жінка намагалася не кричати на дівера, але той не відступав. Чолов’яга він був ще більший за Федота. У селі казали: таких величезних треба пошукати. Але, на відміну від брата, Петро був злий, зривався часто-густо. Баби поміж собою пліткували, що не дай Боже йому під руку потрапити — заб’є. Побоювались його, та й Сашка з першого дня знайомства дивилася на Петра криво. Кілька разів вони сварилися, але чоловік був поруч, завжди їх розводив. А тепер вона сама, нема кому оборонити. Тому жінка повільно підвелася, поправила сукню; пішла поратися. Поставила на стіл картоплі, дістала соління, м’яса, хліба та трошки казенної горілки.

Петро сидів біля стола і якось недобре на неї дивився. Його погляд поєднував і злість, і неміч, і розгубленість. Саша ходила по хаті, витягала харчі, а він уважно стежив, придивлялася, як жінка нахиляється, і пружні, налиті груди надимають тканину сукні. Краєм ока вона вихоплювала хтиві очі дівера, робила різкі рухи, намагалась швидше зібрати на стіл. Цей погляд Сашка давно зауважила. Кілька років тому хазяйнувала вдома, тягла свині казанчик із комбікормом, а спиною відчуває: учепилися в неї карі чоловічі очі. Нахилилася — і точно, сидить на лаві, немов струга косовище, а сам придивляється, мацає її поглядом. Хотіла вона сказати Федотові, але злякалась: обізвав би дурною й послав куди подалі. Чого б це діверу залицятись до невістки? І ось тепер знову це хтиве блукання очей, немов він бажає роздягти її просто зараз, притиснути своєю величезною долонею. Саша поставила їжу, розклала у великі глиняні миски, а Петро заходився жадібно поглинати м’ясо з картоплею. Кілька хвилин вони мовчали, чоловік усе доїв, важко позіхнув.

— Накладай, віднесу брату. Певно, голодний як пес, — пробурчав старший Шевченко.

Не кажучи ані слова, Саша знову встала з ліжка, знайшла газету, розгорнула її на столі, поклала хліб, солоний огірок. Покрутилася, накинула легку куфайку й вийшла в сіни по сало. Вона шаруділа в темряві, намагаючись знайти діжку з харчами. Жінка навпомацки пройшла кілька аршинів, а тоді зупинилася — звикала до насиченого сірого мороку. Густі контури предметів — лопат, кіс, ящиків — створювали дивовижний темний візерунок тіней, що їх заледве можна було розрізнити. Тут двері відчинилися, жовтувате світло напіврозкладеним віялом розкинулось по підлозі, а згодом звузилося до тонкої смужки, яка була здатна прослизнути через щілину, поки зовсім не зникло. Двері знову зачинилися. І все було б нічого, але Саша помітила, як крізь щілину протиснулася чоловіча постать. Вона стояла ближче до Петрової кімнати, тому довелося б зробити пару кроків, аби добратися до неї. Кілька хвилин нічого не відбувалося. Шура заблагала про себе, почавши шепотіти звичайні слова молитви. Їй здавалося, що це не просто чоловіча тінь, а сама смерть прийшла. Звісно, вона розуміла, що, крім Петра, нема кому було ввійти, але ця несподівана поява збентежила її душу, немов усередину посадили птаха, що б’ється, аби вирватися на волю. Це тривало секунд десять, але для неї наче минув цілий день. Час занурився в пітьму, заплутався в темряві та зупинився. Тут у протилежному куті сіней темрява заворушилась, розмазуючи по приміщенню чорний контур. Сашка злякалась ще сильніше. Якимось своїм жіночим відчуттям вона зрозуміла причину приходу дівера: він прибув по неї. З вуст злітали церковнослов’янські слова, прохання до Господа й стогнання — усе сплелося в один довгий і приглушений стогін.

— Сашко, ти де? — гримнув Петро.

Після цих слів жінка ще більше злякалася, навіть трошки зігнулася, скрутилась в одну невеличку пляму. Старший Шевченко пройшовся дрібними кроками, недоладно розчепіривши руки. Тут він зачепив пальцем ту, яку шукав. Жінка спробувала видертися, та він ще міцніше взяв її за лікоть.

— Ти чого це? — обурилась вона.

— А ти шо, де бігти зібралася?

— Хто ти такий, що мені вказуєш?