Читати книгу - "Жертва забутого майстра"

Нас довезли просто до нашого прихистку на Вірменській одразу по обіді. Ми піднялися кожен до себе, щоб зустрітись за кілька хвилин. І тут на мене чекала прикрість: хтось напевно побував у моєму помешканні. Все було не так, як я залишила. Можна було б подумати, що в кімнаті прибирали під час нашої відсутності. Але до числа послуг цього приватного готелю прибирання, здається, не входило, та й готельні прибиральники працюють по-іншому. Вони можуть пересунути валізу й застелити ліжко, але ніколи (боронь Боже!) не виявлять, що рилися в речах гостя чи його паперах. Нічого не зникло, проте побачений гармидер не тільки обурив, але й посилив тривогу й навіть страх, завжди присутні у моїх мандрах із Мішелем. Досі ці відчуття існували в приспаному, неявному вигляді, а тепер прокинулися і посилилися.

Я побігла до нього, щоб довідатись, чи з ним теж таке трапилося. Добре пам’ятаю, що переймалася, як він сприйме безлад у своїй кімнаті. «Треба звернутися до адміністраторів, — подумала я тоді. — Зрештою, саме вони несуть відповідальність за спокій пожильців. Вони ще мають бути у своїй кімнатці на горищі...»

Я вийшла зі своєї кімнати на галерею. Ще не сутеніло, але атмосфера вже згустилася. Господи, як довго ми їхали! А скільки часу треба було Пінзелю, щоб дістатися з Бучача до Львова? І як він діставався? Ішов пішки чи їхав верхи? А може, винаймав карету? Чи користувався власною[9]? Можливо, карету за ним присилали замовники? Я добре пам’ятаю, що мало не всі наші з Мішелем дії я вже тоді починала порівнювати із вчинками нашого давнього героя. Навіть коли ми сьогодні обідали в дорозі в ресторанчику на трасі, то говорили про те, які заїжджі двори були тоді при дорозі й що в них подавали.

Я добре пам’ятаю, що постукала у двері до Мішеля, а він не відчинив. Може, заліз до ванни, вирішила я. І тоді рушила до готельного офісу на мансарді. Там мені теж не відчинили, хоч і казали, що до послуг гостей працюють допізна. Довелося повернутися. Мішель розгублено стояв на галереї біля своїх дверей. Його речі теж виявилися не на своїх місцях. Пам’ятаю, як він сказав тоді:

— Невже вона й тут мене дістала? А може, вона це все й зорганізувала?

У його кімнаті теж побували. І порпалися в його речах. Це навіть я могла відзначити, бо в Бучач ми вирушали саме з його кімнати. Але він сказав мені, що ВСЕ НАЙВАЖЛИВІШЕ носить із собою. Він і справді завжди носив на плечі досить велику сумку (невже тягає там усе привезене вино?).

Але навіть якщо нічого не зникло, що це за неподобство? Чому хтось риється в наших речах, коли ми йдемо з готелю? Разом з Мішелем ми зійшли нагору й довго стукали в кабінетик адміністраторів, двох спритних і назагал приємних хлопців. Ніхто не відчинив, хоча вони запевняли, що принаймні один з них завжди на місці. Мішель сказав: «За дверима хтось є.» «Але ж у нас нема ордеру на обшук чи на арешт», — пожартувала я, запропонувавши чекати, поки хтось вийде. Тоді він запропонував не ставити ЇХ у незручне становище й піти звідси. Я зробила так, як хотів Мішель. Зрештою, якщо хтось на когось полює, то лови йдуть на нього, не на мене. Я тут узагалі нічого не важу й не розумію. Намагаюся вгадати таємне бажання клієнта, бо він не хоче його сформулювати. Або ж із якихось причин не може.

Таким було повернення до Львова з Бучача. Але ніч була гарна. Настільки гарна, що забулися всі тривоги й того дня, і перед ним. Обіймаючись із Мішелем у темряві, я розповідала йому про Миколу Зиновійовича. Він слухав дуже уважно і сказав: «Як дивно, певне, то його прадід дав моєму батькові лист, який Пінзель залишив ребе Нухе.»

— А хто такий ребе Нухе?

— Бучацький аптекар. Принаймні, так казала моя мама. Вона прочитала рядок, який ребе Нухе написав на манускрипті Пінзеля.

— Твоя мати знає давньоєврейську мову?

— Колись вона вчила її. А потім захопилася чимось іншим. Але єврейською мовою було написано один рядок. Ребе Нухе написав, що взяв цей рукопис у жовтні 1761 року. Тобто він був серед останніх, хто бачив Пінзеля живим.

— Але чому Пінзель віддав рукопис якомусь євреєві?

— А чому він вирізьблював якихось євреїв?

— То вже справа мистецтва. Але ж у ті часи між євреями і католиками була страшна прірва! Нерівні шлюби — то була абсолютна катастрофа! І це зберігалось аж до початку XX століття! Не знаю, як у Європі, а в нашій країні євреї перестали бути чимось дуже окремим тільки після революції. Та й зараз ще є особливе ставлення до євреїв.

— Я знаю. І в євреїв до нас — також. Але між нами й ними подеколи трапляється й діалог. Колись давно бували навіть релігійні диспути між єврейськими й християнськими філософами. Я про це читав. Навіть у Іспанії ще в XIII-XIV століттях. Чому цього не могло бути в бучацькому лісі у XVIII столітті?

— Могло, але...

— Але в нас немає документальних свідчень про це. А це ще не означає, що такого не могло бути. До речі, минулої ночі мені снилося щось подібне... А ти віриш, ніби десь у Всесвіті є особливі архіви, де заховано знання про все, що було на землі?