Читати книгу - "Справа прокурора Малахова"

— Не бійся, Ігнатьєв, ти за цей дослід не відповідатимеш.

Костянтин Павлович не звернув уваги ні на тон Боровика, ні на його слова. Йому треба було договорити все до кінця, забезпечити всі шляхи відступу і раз назавжди порвати з цими, надто небезпечними компаньйонами.

— Я йду, — твердо сказав Ігнатьєв. — І хочу, щоб ви знали, що вам не вдасться таємно провадити якісь досліди, бо відповідні заяви я маю намір зробити в усіх відповідних і відповідальних інстанціях.

— Бажаю успіху, — відповіла Басова.

Саме в цю мить вся сміливість і рішучість Ігнатьєва зникла. Він уже каявся в сказаному і водночас боявся сказати щось інше, якось закреслити з таким трудом вимовлені слова. Він одчайдушно глянув на Басову, на Зою, на Боровика, побачив тільки опущені очі, ніби вони соромились дивитися на нього, з громом відставив стільця і швидко, вже не озираючись, боячись, що його хтось затримає, вибіг з кабінету.

— Як можна так помилятися в людині? — з болем вимовила Зоя. — Як ми могли так помилятися?..

— Не будемо робити надто поспішних висновків, — сказала Басова.

— Хіба не все ясно?

— Ні, Боровик, для мене ще не все ясно. Хочеться мені в цій людині до кінця розібратися. Чому він такий? Що ми самі в ньому прогавили? Чого для нього не зробили?

— Зараз ви в причинах усіх підлот Ігнатьєва станете звинувачувати себе, нестачу виховної роботи? Так?

— Ні, не стану, але працює він зі мною вже майже вісім років. Був час придивитися. Правда, це були роки відносного благополуччя. Одна критична хвилина може виявити в людині більше, ніж вісім років тихого життя.

Висока тривожна автомобільна сирена пролунала десь за вікнами на подвір’ї.

— Знову щось трапилось? — кинулася до вікна Зоя.

Сирена заквилила знову, вже зовсім близько, і всім стало не по собі.

— Швидка допомога приїхала. Знову у нас якесь лихо.

— Зараз дізнаємось. — Басова взяла трубку. — Чергового інженера. Що там у нас таке? Нічого? Чому карета швидкої допомоги в дворі? Не знаєте? Ніхто не викликав? Дивно. Ну, добре. Дякую. Це, видно, не до нас, на заводі все спокійно, — опустила вона трубку. — А Ігнатьєв… Ну, що ж Ігнатьєв, якщо добре подумати, то це сфінкс без особливої загадки, і не будь він такий обдарований, то й голову сушити не доводилося б. Але ж здібне, стерво, здібне, і так просто відкинути його ми не маємо права. Ще багато винаходів він може зробити. Чекай, ти куди?

Останні слова вже стосувалися Боровика, який чомусь крадькома, поволі, став пересуватися до дверей, ніби хотів вийти, не привернувши уваги. Запитання застало його напівдорозі; він зупинився, наче пустотливий хлопчисько, захоплений на гарячому.

— Ти куди тікаєш? Теж заяви писати?

— А чому б і ні? — вже подолав своє збентеження Боровик. — Що ви думаєте, Ігнатьєву можна, а мені дзуськи?

— Я тебе попрошу зараз поїхати додому, лягти і добре вилежатися. Днів зо три, не менше. Ти мені скоро станеш у пригоді, але зі свіжою головою, такою, щоб яке завгодно навантаження могла витримати.

— Згода, Маріє Іванівно. Ця програма мене цілком влаштовує.

В цей час сирена швидкої допомоги зойкнула зовсім близько, десь під вікном, і Боровик знов посунувся до дверей.

— Що за нечиста сила, — розгнівалась Басова, хапаючи трубку. — Чергового інженера. Чого карета швидкої допомоги по заводу гасає? Не знаєш? Мусиш знати. Ніде ніяких випадків не було? Дізнайтеся, чого вона тут людям нерви псує, і подзвоніть мені.

— Пробачте, останнє запитання, — вже біля самісіньких дверей спинився Боровик. — Про те, що мене подряпало, прокурор Малахов з вами теж говорив?

— Звичайно.

— І це вам теж запишуть?

— Начальникові лабораторії вже, видно, записали…

— Ясно, — Боровик уже взявся за ручку дверей. — Ну, товариші, побажайте мені щасливого плавання й попутного вітру, йду сили набиратися…

В двері хтось сильно постукав. Боровик відступив набік, невпевнено, може, навіть злодійкувато глянувши на Басову.

— Не встиг, — тихо проговорив він.

— Чого не встиг? — вже догадуючись, запитала Басова і трохи голосніше сказала: — Зайдіть.

Двері відчинилися, і з’явився високий чоловік у білому, вже добре пом’ятому, халаті і такій самій полотняній, схожій на куховарський ковпак, шапці. Кругле червоне обличчя його аж плямами йшло від напруження і хвилювання. Сиві вуса, які стирчали в боки, ніби намагаючись утекти один від одного, робили це обличчя схожим на малюнки кота в чоботях з дитячих книжок.

— Дозвольте? — громовим басом запитав він. — Санітар другої міської лікарні, Піддубний. Пробачте, вриваюсь без запрошення, але у нас чепе. Сюди не приходив…

Цієї миті він побачив Боровика і важко сів на стільця.

— Фу-у-у, — ніби ковальський міх, видихнув із себе повітря несподіваний гість. — Пробачте, серце зайшлося. Дозвольте водички випити.

Налив і жадібно випив склянку води,