Читати книгу - "Планета трьох сонць"

Краус пiдскочив, i прикладом гвинтiвки збив птаха на землю, Мак-Гардi, опам'ятавшись, швидко наступив на нього ногою.

То була дивовижна iстота з мiцним цилiндричним тiлом i маленькими товстими крильцями, якими вона трохи нагадувала пiнгвiна. Тiло кiнчалось круглою головою з широко розвернутою пащею.

— Це зовсiм не птах, а лiтаючий ссавець! — мiркував Краус. — А як ця потвора лiтає? Такi крильця навряд чи пiднiмуть її.

— Дивно… — крутив головою Мак-Гардi. — Можливо, вона використовує принцип ракети?.. Але навiщо сушити собi цим голову, — ми ж не на бiологiчнiй екскурси…

— Правильно, ходiмо далi! — коротко сказав Краус. Подiбних сюрпризiв пралiс ховав у собi чимало, але нарештi мандрiвники благополучно пройшли хащi.

Повернули праворуч. На узлiссi росла густа стеблиста трава, в якiй увесь час заплутувались ноги. Довелося iти отак ще з кiлометр, аж поки вийшли на голу рiвнину, що кiнчалась скелястим гребенем, — безперечно, вулканiчного походження.

— Проксима сходить, це дуже добре! — вигукнув Грубер, показуючи на сяйво над скелястим гребенем.

Подорожнi зупинились, пригасили лiхтарики i чекали, доки з'явиться червоне свiтло.

Аж ось раптом Краус припав до землi. Мак-Гардi до болю стиснув руку Грубера, а Грубер затремтiв усiм тiлом.

Усi з жахом дивилися на скелю.

Над нею в сяйвi Проксими чiтко вимальовувався силует якоїсь людини. За формою голови й тiла можна було подумати, що це — мужчина невисокого зросту, немов одягнутий у довгополий фрак. Вiн стояв нерухомо i дивився кудись вдалину. На круглiй головi в нього, здавалось, був капелюх, або вiн мав великi круглi вуха. Постать була надто далеко, щоб розглядiти її детальнiше.

Збiгали секунди, тяглись хвилини, а постать все ще не рухалась…

— Чи не статуя це часом? — прошепотiв нарештi Краус.

Мак-Гардi затулив йому долонею рота, бо дивна постать трохи повернула голову.

— Гаууiii, — пролунало в нiчнiй темрявi.

Постать повiльно пiдняла руки, а з ними й фрак, пiдiгнула ноги i одiрвалась од скелi. Як примара, пiднялась у повiтря. Фрак перетворився на крила, якими вона кiлька разiв махнула. Через мить її вже не стало видно.

— Повернемось? — заїкаючись запитав Мак-Гардi.

Грубер схопився перший i побiг униз зi скелi. Вже бiля пiднiжжя гори вiн спiткнувся i з зойком упав на землю. Мимо нього, не зупиняючись, промчали Краус i Мак-Гардi.

— Допоможiть, я зламав ногу! — заволав услiд їм Грубер. Однак його супутники навiть не озирнулись. Мак-Гардi забiг просто в трясовину. Краус за ним. Земля пiт ними розверзлась; вони одчайдушно махали руками i марно шукали опори, за яку можна було б ухопитись.

Мак-Гардi почав кликати на допомогу. А Грубер тим часом рачки доповз до трясовини.

— Собаки, вас слiд було б лишити гинути, як ви хотiли це зробити зi мною! — Хапаючи ротом повiтря, вiн з великим напруженням пiдвiвся, стогнучи вiд болю, зламав з куща довгу гiлку, присунувся ближче i простягнув її Мак-Гардi. Той судорожно схопився, пiдтягнувся до берега. Вирвав гiлку у Грубера з рук i, тримаючись за кущ, пiдсунув її до Крауса. Як тiльки той вирвався з трясовини, обидва знову кинулися навтьоки.

Грубер схопив камiнь i шпурнув його їм навздогiн, потiм ще i ще…

Мак-Гардi скочив у джунглi, як людина, що зовсiм втратила розум.

Десь у кронi дерев почувся глухий удар, i одразу ж по тому вiн вiдчув сильний бiль у спинi. Потiм — знову удар. Повз його голову пролетiв круглий предмет, — камiнь, пошпурений Грубером.

— По нас стрiляють! — закричав Мак-Гардi до Крауса, ховаючись за товстий стовбур. Зiрвавши з плеча гвинтiвку, вiн натиснув на спуск. Джунглями прокотилась голосна стрiлянина.

— Захищайся, не стiй як стовп! — кричав Мак-Гардi.

— Я загубив рушницю… Швидше тiкаймо! Зупинилися тiльки бiля пiдземного лабiринта. Сiли на землю i довго не могли перевести духу.

— Що ж тепер? — запитав Мак-Гардi. — Це була твоя iдея!

— Не скигли. Ходiмо краще до рiчки та виперемо одяг, бо ми скидаємось на опудала.

— А що з Грубером?

— Хай зглянеться на нього господь бог, — може, якось доповзе. Адже од зламаної ноги не вмирають…

Грубер справдi незабаром приповз. На кожному плечi вiн тягнув по рушницi.

— Найкраще було б вас пострiляти, боягузи! — хрипiв вiн. — Ну, я ще з вами розрахуюсь… Що ж ми скажемо Молодiновiй?

— Що, що! Що ти побачив лiтаючого квартянина, побiг за ним по схилу i зламав собi ногу. Що ж iще?

Свiтає.

Лiтаки й люди, якi снують навколо них, ще тонуть в зеленкуватiй пiвтемрявi, а кам'яна стiна над Накритим столом вже освiтлена сонцем. Оранжеве сяйво перетворює хаос уламкiв скель на золотий водоспад.

Крiзь важку iмлу над обрiєм продирається друге сонце. Маленькi хмарки диму над вулканом виблискують, як осяйний фонтан.

В потоцi свiтла прокидається i схил на протилежному березi рiчки. Однак що з ним сталося за нiч? Ще вчора своїм жовто-зеленим кольором вiн непомiтно доповнював характер мiсцевостi, а сьогоднi буяє найбарвистiшими кольорами, як палiтра художника.

— От була б картина! — зiтхнув Мадараш. — Шкода, що саме сьогоднi ми