Читати книгу - "Айвенго (укр)"

Норманське дворянство, яке звикло до великої розкоші, любило добре попоїсти, але віддавало перевагу вишуканості, а не кількості з'їденого. Нормани вважали обжерливість та пияцтво визначальними якостями переможених саксів і взагалі нижчої породи людей. Однак принц Джон та його поплічники щодо цього самі були схильні до надмірностей. Як відомо, принц Джон і вмер тому, що об'ївся персиків, запиваючи їх молодим пивом. Але він, в усякому разі, був винятком серед своїх співвітчизників.

З лукавою поважністю, лише зрідка подаючи один одному таємничі знаки, норманські лицарі та дворяни дивилися на просту поведінку Седрика й Ательстана, які не звикли до подібних бенкетів. І поки їхні вчинки були предметом такої глузливої уваги, ці не навчені гарних манер сакси кілька разів погрішили проти умовних правил, установлених для вищого товариства. Седрик, наприклад, після миття рук обтер їх рушником, замість того, щоб обсушити, манірно помахавши ними в повітрі. Це здалося присутнім набагато смішнішим від того, що Ательстан один ум'яв величезний пиріг із найвишуканішою заморською дичиною.

Тривалий бенкет нарешті скінчився. За круговою чашею гості розмовляли про подвиги минулого турніру, про невідомого переможця в стрільбі з лука, про Чорного Лицаря, що відмовився від заслуженої слави, і про доблесного Айвенго, який здобув перемогу такою дорогою ціною. Про все говорилося з воїнською прямотою, жарти й сміх лунали в залі. Один принц Джон сидів похмуро; видно було, що якась тяжка турбота лягла йому на душу. Тільки іноді під впливом близьких до нього осіб він на хвилину примушував себе зацікавитись оточенням. У такі хвилини принц хапав зі столу кубок з вином, випивав його одним духом і, щоб піднести настрій, втручався в загальну розмову, часом не до ладу.

— Цей кубок, — сказав він, — ми піднімаємо за здоров'я Уілфреда Айвенго, героя нинішнього турніру. Нам шкода, що через рану він не взяв участі в нашому бенкеті. Нехай усі вип'ють разом зі мною за його здоров'я. Особливо ж Седрик Ротервудський, шановний батько сина, що подає великі надії.

— Ні, государю, — заперечив Седрик, підводячись і ставлячи назад на стіл повний кубок, — я не вважаю більше сином непокірливого юнака, який не послухався моїх наказів і зрікся звичаїв предків.

— На жаль! — мовив принц Джон із глибоким зітханням удаваного співчуття. — Коли вже ваш син зв'язався з моїм нещасним братом, то нема чого й запитувати, де і від кого він навчився не поважати батьків.

— Мені здається, — сказав принц, помовчавши, — що мій брат мав намір дарувати своєму улюбленцеві багатий маєток.

— Він так і зробив, — відповідав Седрик. — Однією з головних причин моєї сварки з сином і була його принизлива згода прийняти на правах васала саме ті маєтки, якими його предки володіли по праву, незалежно від чиєїсь волі.

— Виходить, ви не заперечуватимете, добрий Седрику, — сказав принц Джон, — якщо ми закріпимо цей маєток за особою, для якої не буде кривдно прийняти землю в дарунок від британської корони. Сер Реджинальд Фрон де Беф, — продовжував він, звертаючись до барона, — сподіваюсь, ви зумієте утримати за собою добрий баронський маєток Айвенго.

— Клянуся святим Антонієм, — відповідав чорнобривий богатир, — я згоден, щоб ваша високість зарахувала мене до саксів, якщо Седрик, чи Уілфред, чи навіть найродовитіший англієць зуміє відібрати в мене маєток, який ви зволили мені пожалувати!

— Ну, сер барон, — мовив Седрик, глибоко ображений цими словами, — якби кому спало на думку назвати тебе саксом, це була б для тебе велика й незаслужена честь.

Фрон де Беф хотів було заперечити, але принц Джон із властивим йому легкодумством та брутальністю перебив його.

— Звичайно, панове, — мовив він, — шляхетний Седрик цілком має рацію: їхня порода перевершує нашу як довжиною родовідних списків, так і довжиною плащів.

— І в ратному полі вони теж біжать поперед нас, — зазначив Мальвуазен, — як олень, гнаний хортами.

Після цього придворні з люб'язними посмішками стали навперебій вправлятися в насмішках на адресу саксів. Обличчя Седрика, який змушений був вислухувати їхні глузливі дотепи, червоніло від гніву, і він із люттю переводив погляд з одного кривдника на іншого. Нарешті, задихаючись від люті, він звернувся до принца Джона, головного призвідника завданих йому образ.

— Якими б не були вади й пороки нашого племені, — сказав він, — кожен сакс вважав би для себе ганьбою, коли б у своєму домі дозволив таке поводження із безневинним гостем, яке ваша високість зволили допустити сьогодні. А крім того, якими б не були невдачі наших предків у битві при Гастінгсі, про це варто було б помовчати тим (тут він глянув на Фрон де Бефа і тамплієра), хто за останні дві-три години не раз був вибитий із сідла списом сакса.

— Клянуся Богом, дошкульний жарт! — сказав принц Джон. — Як вам це подобається, панове? Наші саксонські піддані вдосконалюються в дотепності та хоробрості. Клянуся сонцем, чи не краще нам сісти на кораблі та вчасно повернутися назад, до Нормандії?

— Чи часом не зі страху перед саксами? — підхопив сміючись де Брасі. — Нам не треба іншої зброї, крім мисливських рогатин, щоб приперти цих кабанів до стіни.

— Годі жартувати, панове лицарі, — мовив Фіц-Урс. — А вашій високості саме час запевнити шановного Седрика, що в подібних жартах ніякої образи для нього немає, хоча наше зубоскальство й може здатися образливим незвичній людині.

— Образливим? — повторив принц Джон, знову стаючи надзвичайно ввічливим. — Сподіваюсь, ніхто не може подумати, що я дозволю у своїй присутності завдати образи гостю. Отож я знову наповнюю кубок і п'ю за здоров'я самого Седрика, оскільки він відмовляється пити за здоров'я свого сина.

І знову пішла колом заздоровна чаша, супроводжувана лицемірними словами придворних, які, однак, не справили на