Читати книгу - "Варіант №1. На альпійській верховині"

По обіді ми втрьох вийшли в місто й забрели в рибальську корчму на стамбульському березі між двох мостів. Замовили мастику. Я спробував схитрувати, щоб підпоїти Кирпатого. Він пив, але не напивався. Трохи згодом я пішов, сказавши, що втомився і хочу раніше лягти спати.

— Раз ти такий слабак, іди собі, — сказав Кирпатий. — А ми ще хильнем за твоє здоров'я.

Я пішов і на першому ж розі зупинився. Кирпатий вийшов з корчми й подався слідом. Дійшовши до мосту Ата-тюрка, я скочив у тролейбус. Помітив, що мій переслідувач затаївся за кіоском.

Перевірка з усіх боків… Перевірка незакривавлених…

Нічого, й не забруднюючи рук, я примушу вас повірити мені!

Тільки-но повечеряв, як обоє повернулись. Кирпатий ледве ворушив язиком, немов сильно п'яний.

— А ми добре погуляли! Під саму зав'язочку!

Як завжди, я сів в альтанці, щоб мене без жодних зусиль могли спостерігати з усіх боків. Хай бачать, що я роблю у свій вільний час.

Дейвіс не прийшла. Кинув сигарету. Зауважив, що починаю нервувати, й зрозумів, що чекаю марно. Може, саме цього од мене й чекали. Те, що вона не прийшла, могло бути кільцем того ланцюга, яким вона хотіла мене скувати — за власною ініціативою чи за стороннім наказом. Якщо за наказом, то чому ж не прийти? Очевидно, за власною ініціативою. Щоб подивитись, як я реагуватиму на її відсутність.

Я відреагую так, щоб розпалити її цікавість і честолюбність. Те, чого вона чекає від мене, я дочекаюся від неї.

Пішов до клубу, сів грати в нарди із Стойном. Кирпатий ліг спати, інші ще не повернулися з міста. Чувся лише стукіт костей. Може, я занадто підозріливий, але тиша в цьому домі завжди здавалася мені оманливою. Я все чекав якогось несподіваного пострілу, крику чи, найменше, грюкоту зачинених дверей.

— Це правда, що ти був офіцером?

Відповів, продовжуючи грати, — так, між іншим.

— І тебе звільнили?

Підтвердив так само байдуже.

— Сидів у тюрмі?

— Сидів. А ти чого тут?

— Посварився з сільським начальством. Наше село близько до кордону — то я й махнув. Потім утрапив у це хоро, аж поки десь не сконаю.

— Ти наче шкодуєш?

— Хто, я? Жалкувати вже пізно. Проти комуністів я на життя або смерть, тільки од нашого ходіння до Болгарії ніякого зиску. Треба щось інше. Щоб американці притиснули росіян там, у великій політиці, інакше вся наша робота на вітер піде. Я говорив це і Кларкові, і Безрукому, а вони кажуть, що я боягуз і хочу спекатися роботи.

Я неуважливо кидав кості і все озирався — чи не ввійде охоронець і не скаже, що міс Дейвіс просить до її кабінету.

Ліг спати, не дочекавшись запрошення. Стойно спав неспокійно. Чи й цієї ночі чекають повернення якоїсь групи з Болгарії?

Ранком усе пішло за звичним розкладом. Але із Стойном щось коїлося. Надто піднесеним був його тон, коли увечері переконував мене у своїй вірності американцям. І надто підозрілим був його неспокій уночі. Чи міг би я використати цю людину?. А з іншого боку, чи не було все це новою перевіркою, як ото перегляд листів і переслідування після виходу з корчми. Але чому тоді за мною стежили не обидва, а тільки Кирпатий?

Протягом дня ніхто мене не питав. Ніхто не шукав мене й після вечері, коли я знову пішов до альтанки. Ранком я побачив двох нових. Вони щойно повернулися з Болгарії. З чотирьох — двох убито.

Прибулі одразу лягли спати. Близько десятої години охоронець збудив молодшого, кволого тридцятирічного селянина з-під Ямбола.

Об одинадцятій охоронець звелів мені прийти до кабінету полковника. Кабінет Кларка нічим особливим не виділявся. Письмовий стіл, досить старомодний, на відміну від його столу в інформаційному центрі. В одному з кутків — маленький столик і крісла із старою, порепаною шкірою.

Кларк сидів у кріслі. На столику перед ним стояли наші гумові постоли — «гуменяки». Я подумав, що вони, мабуть, мають подвійні підметки абощо для доставки секретних матеріалів.

— Сідайте, — запросив американець і підштовхнув до мене сигарети. — Ви бачили отого, що повернувся, довговидого? Ми звемо його Теню, займався в себе землеробством, потім завідував магазином. Мав неприємності й утік з Болгарії. Нещодавно забажав працювати в нас. Ми прийняли його. Перевірка не викликала в нас особливого довір'я, але ми все-таки вирішили закинути його в Болгарію. Звеліли усю відстань від кордону до Ямбола пройти пішки. Без документів він і не міг просуватися легально. В Ямболі мусив залагодити деякі справи. Ми дали йому оці постоли й суворо наказали ходити тільки в них, ніколи їх не скидати. За їх зносом наші експерти встановили, що він не пройшов і десятої частини потрібної відстані. Що це означає? Що засів у якомусь прикордонному селі й не виконав жодного з доручених завдань. А він твердить, що був у Ямболі і зробив усе, що йому наказували. Тоді виходить, що він користувався якимось транспортом. Поїздом чи автобусом — виключено, бо в нього не було документів, а в тих краях його знає немало людей. Крім того, міліція часто влаштовує перевірки й вимагає папери. Отже, він подорожував міліцейською машиною. Таким чином, він у кожному разі винен перед нами, а ми не лишаємо без наслідків подібні провини. Закінчимо розслідування і, коли встановимо, що його завербували, засудимо до розстрілу; якщо з'ясуємо, що в нього нема зв'язків із режимом у Болгарії, відправимо до Австралії чи Канади.

Кларк подивився на мене, чекаючи відповіді. Я покрутив головою, незручно було довго мовчати.

— Якщо