Читати книгу - "Капітан космічного плавання"

Панцирі ще двох грдян виявились слабкуватими для захисту від інопланетного пістолету, який опинився в руках Соні. Біс його знає, як він працював, але опісля серії пострілів, зроблених вхолосту, один з них, а потім і другий, втрапили в ціль. Одна, а потім і друга, схожа на великий пень, істота спалахнула кров’янистим вогнем і вони вдвох попадали під тинами, розплюскуючи навколо себе червоно-зелену, таку що миттєво зверталась від вогню, твань. Гіркий дим від їхніх догораючи тіл стелився над улоговиною і тягнувся до берега, біля якого мляво покачувалося на пологих хвилях товсте тіло кістяної анаконди, що спробувала було кинутись на захист свого господаря. Після того, як її невеличка голова була вщент рознесена третім пострілом Соньчиного пістолета, інших спроб не здійснювалось.

Погляд Ігоря мимохіть впав на заляпаний тванню, вкритий кіптявою, тин, який якось нажахано минали декілька істот-копиць. І їм гидко…

Хлопець здригнувся всім тілом, гранично пришвидшуючи свої порухи: немов хотів розпалити тертям оте жмуття, яким витирав клинок меча.

— Мати Сва співа гучним голосом… — дрібно-дрібно тремтіли його губи, вичавлюючи з роту слова старезної пісні.

Соромно, Боже мій, як соромно!.. І страшно… Дуже страшно.

Думки хлопця намагалися сховатися в самих надрах його мозку. Бо вони, ці думки, вже ніколи не зможуть стати колишніми. Прозорими. Ясними. Світлими. Бо їм, цим думкам, було гидко за самих себе. Бо якось раптово і болюче вони, ці думки, подорослішали, взнавши, що то воно таке — вбивство живої істоти. Справжнє вбивство. Яке потворно й навіки зрослося з твоєю пам‘яттю. Вже не закамуфльованою пістрявою машкарою дитячих ігор. А заляпаною червоно-зеленою слиззю, що витікає з пробитого ока.

— Мати С-сва… — зненацька аж захлинувся плачем Норильцєв, але на нього ніхто не звертав уваги.

Вся увага дивовижних істот-копиць була прикута до берегу, на якій намагалася прорватися Такаманохара крізь щільне кільце кошлатих туземців, що заступали їй дорогу. Вдалині, за вигином річного узбережжя зникали лиховісні зміюки, вкриті кістяними пластинками.

Двоє з них краяли тьмяну воду трохи позаду від двох передніх, наче прикривали їх від можливого нападу… А на тих, чільних, погойдувалися неоковирні постаті, схожі на два ожилих корча, яким таки вдалося втекти від несподіваної і шаленої навали землян. Позаду однієї з них в такт їхньому руху погойдувалась туго зв‘язана копиця, яку грдянам таки вдалося уволокти із собою. Позаду другої… Позаду другої бовтався непритомний Кременчук з надійно припнутою до нього ще однією копицею. Щоправда, набагато меншого розміру.

— Пусті-і-іть!!! — репетувала Соня. — Пустіть мене, дебіли! Я берегом їх догоню, берегом!

— Не можна берегом, не можна, — глухо бубонів у мозках голос пожовклої копиці, яку, як вже стало відомо землянам, звали Рс. — Аж ніяк не можна. Взагалі до Жви підходити не можна. Щось трапилось, трапилось щось. Перелякали Жву вогниськом. Здається, Жва зараз оповідати розпочне. Не можна до неї.

Оте „Жва” так нагадало Ігореві його „Сву”, про яку він намагався заспівати, що він мимохіть прислухався до бубоніння в голові. Воно, до речі, із збільшенням відстані ставало тихішим. І для телепатії потужність потрібна. Мозків потужність. Яких в них, здається, явно не вистачає. Он Соня як божеволіє! Втім, правильно божеволіє. За іншу людину божеволіє, а не за себе, як він.

Ігор стиснув губи в тоненьку ниточку, вже свідомо дослухаючись до того, що відбувалось на березі.

— Це я вам зараз оповідь влаштую! — лементувала Такаманохара. — Таку оповідь, що у вас у всіх разом вуха позакладає. Чи що там воно у вас є замість них?

Водяні змії разом зі своїми пасажирами зникли за поворотом.

— Ах, ти!.. — крутнулась Соня, зриваючись з місця і пробуючи оминути півколо крчовників.

І раптом зі всієї своєї швидкості ляпнулась обличчям об жорсткий пісок, вкритий негустою травою, та й посунулась уперед, виорюючи на ньому глибоченьку борозну. Бо, не дивлячись на вроджену вайлуватість, якась з копиць доволі спритно зробила дівчині підніжку.

— Ах, ти!.. — зіскочив з місця й Ігор, враз і остаточно забуваючи про всі свої переживання.

Але зненацька скам‘янів.

Бо, всупереч усім законам природи, невеличка хвилька, що виплеснулась на низький беріг, раптом розпочала зростати, здіймаючись над ним і набуваючи подоби напівпрозорого грдянина, що, тупцюючи на водній поверхні, жалісно простягав свої незграбні кінцівки до хлопця.

— Ігорюнечку! — прошелестів грдянин з якимись хлюпотливими нотками в голосі. І від цього цей голос ставав ще жаліснішим. Немов зеленкувато-водянистий грдянин ридання стримував. — Ігорю, синку! За що ж ти мене так? За що?!? Що я тобі поганого зробив?…

Хлопець повільно — дуже повільно! — опустив меча, якого було здійняв, кидаючись на допомогу Такаманохарі.

— А в мене двійко діточок твого віку, Ігорю… Так, ані вони, ані я не схожі на тебе. Так. Ми, мабуть, виродливі з твоєї точки зору, Ігорю. Так, може, з твоєї точки зору, ми щось не вірно робили, коли з крчовниками гратися розпочали. Але ж це — наші ігри! Наші! Ми так щороку одним за одним ганяємось на Великих Перегонах. Може, не звик ти до такого видовища. Може… Але ж хіба за це вбивають?!? — зненацька аж скрикнув грдянин, а Ігор мимохіть зробив рвучкий крок йому назустріч.

— То ви гралися?!?

— Ну, звісно… Уяви, що хтось ніколи й нічого не чув про лицарську добу. І раптом втрапляє на самий розпал вистави з лицарського життя. В самий розпал турніру якого-небудь. Що він подумає?…

— Б-боже! — аж застогнав Норильцєв, згадавши розхристаного Кременчука, що колись давним давно, разом з напарником, якому він зобов‘язаний своїм життям, вивалився на чоломайську — чи то гіперборейсько-трипільську — галявину, повністю зруйнувавши цікавий початок їхньої рольової гри.