Читати книгу - "Книга забуття"

— Мені здається, ти несправедливий, — каже Дайта. — Забужко єдина не відсторонилася від цієї проблеми..

В тій ситуації вона була такою ж беззахисною, як і ти…

— Можливо, Забужко зі своєю прозірливістю й була беззахисною, а я зі своєю зашореністю — ні, я не належав собі, а отже, мені не було чого втрачати.

— Усе-таки дарма ти її кориш, — Дайта вимовляє слова, наче ліпить їх із хлібного м’якуша. — Хіба не вона допомогла тобі позбутися шор?

— Я не корю. Я вже казав, що суддівське місце — не моє. — Заспокійливо погладжую долонею мишку. — Я лише проти того, щоб ділитися виною. Навіщо безвинному брати на себе чужу вину? Хіба для того, аби звільнитися від власної.

Хтось схвалював війну і йшов воювати; хтось не погоджувався з війною й однаково йшов воювати; хтось погоджувався з війною, одначе не поспішав узяти в ній участь; хтось не схвалював війни, проте й протестувати не зважувався; хтось…

— Брати на себе чужу вину — спосіб пом’якшити власну.

«Я не жалкую, що служив у війську, — писав Макс Фрішиу „Солдатській книжці“, — але я пошкодував би про це, якби служив у війську не рядовим». Ці слова одразу ж викликають у пам’яті пісню Окуджави: «Как славно быть ни в чем не виноватым — / совсем простым солдатом. / А если что не так — не наше дело, / как говорится, Родина велела». Ці рядки я взяв епіграфом до своєї повісті «Прокляття» (писалася вона приблизно в той самий час, що й «Самогубче дерево» Оксани Забужко): 1992 року повість було надруковано, однак епіграф чомусь зняли.

Моє військове звання — рядовий.

Якби я дослужився до генерала, то мусив би застрелитися.

Оце й усі переваги рядового.

Не думаю, що знайдеться такий рядовий, якому вдасться насвистати пісеньку Окуджави й не сфальшивити.

І знову Макс Фріш: «Головний спогад — це те, як військовий мундир віднімає в нас совість, і ніхто її як совість не сприймає». Дивний чоловік цей Макс Фріш, якийсь однополюсний. Скидається на те, що він просто зводить рахунок з військовими. Інакше мав би продовжити: однак усе, що робить безсовісний чоловік у військовому мундирі, він робить із благословення людей у цивільному. Люди в цивільному, такі ж безсовісні кастрати, як і люди у військовому, тільки Й того, що військові не завдають собі клопоту приховувати цей ґандж (радше козиряють ним яко достоїнством), натомість цивільні, прагнучи видаватися повноцінними, запасаються протезами.

Дайта хитає головою.

— Мені здається, ти несправедливий.

Звичайно, несправедливий.

І Дайта, якщо й не зрозуміє, то пробачить. А Забужко якщо й не пробачить, то зрозуміє.

Долоня, що лежала на мишці, спітніла. Витираю її об штани.

Ніцшевський Заратустра казав, що чоловіка треба виховувати для війни, а жінку — для відпочинку воїна.

Колись доволі давно мені трапилося фантастичне оповідання (не пригадую ні його назви, ні імені автора), у якому йшлося про самітника-сапера: він розміновував якусь безлюдну територію, напхану мінами (залишки недавньої війни), — здається, в нього раніше були колеги, але, оскільки більшість мін облаштовували пастками, то рано чи пізно сапери підривалися, і зостався лише цей самітник сапер-ас, якому вдавалося розгадувати всі хитромудрі пастки, тобто розміновування стало справою його життя. Напевно, він добряче втомився, однак це був шлях воїна. Якогось дня в долині, в якій сапер знешкоджував міни, йому зустрілася жінка, яка дивом вижила в цій веремії. Він привів її до свого помешкання, і тепер, коли сапер ішов виконувати свою небезпечну роботу, то знав, що вдома на нього дожидається кохана. Звичайно, він у неї закохався… Тепер у нього з’явився додатковий сенс, жінка надихала його… Сапер завжди виявлявся вправнішим і хитрішим від тих, хто розставляв мінні пастки…

Я замовкаю.

—І що? — не терпиться Дайті.

Якби я курив, то мав би зараз потягнутися до пачки по сигарету.

— У якийсь момент він зрозумів, що попався… Та було вже пізно.

— Він підірвався?

Я киваю.

— А жінка?

— Жінка й була тією міною-пасткою, на якій він підірвався.

Дайта хмурить чоло.

— Мені ця алегорія не сподобалася.

Стенаю плечем.

— Якби цю історію переповів Олександр Грін, то вона могла би видатися доволі романтичною, а закінчувалася б так: вони кохалися, жили довго й щасливо і померли в один день.

— А якби цю історію переповіла жінка, та ще — феміністка…

Здіймаю над головою руки.

— Здаюсь.

Хоч би що там казав Заратустра, а останнє слово завжди за жінкою.

— Признайся, що ти сам щойно вигадав цей шовіністичний сюжетик, — наполягає Дайта.

Я сміюся.

— Ні, справді — колись прочитав.

—І яка ж мораль цього оповідання?

— Воїн не повинен розслаблятися. Інакше його спіткає ганебна смерть у ліжку з жінкою. А почесна лише смерть у бою.

Перемовляємося ми напівжартома, однак обличчям Дайти ковзає прозора тінь занепокоєння.

— Але ж ти… так не думаєш, правда?

Вона хотіла сказати: «Але ж ти не воїн».

Я розумію її тривогу.

— Не думаю. Але такі думки для мене не позбавлені сенсу, — відповідаю. З усмішкою спостерігаючи за її хвилинним спантеличенням (будь-яку жінку може вразити саме лише припущення, що чоловік у ліжку з нею мріє про поле бою). — Якщо тебе це заспокоїть, то я — поет.

У щоденнику «Моє оголене серце» Шарль Бодлер писав:«Священик, воїн, поет. <…> Усі інші — платники