Читати книгу - "Вітер з Дніпра"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Бицик був дуже необережний. Він підійшов до самісінької води, схилився над глибочінню. Обома руками схопився за шнур, зціпив зуби і ще раз сіпнув, напруживши всю свою силу. Чорна голова сома з'явилася на поверхні.
— Ні, це не голова… Що це? — Бицик схопив руками здобич. Це був картуз діда Галактіона…
* * *
Вечірнє сонце вже торкнулося обрію, коли Бицик прибіг на поле у Заячий вибалок. Товариші зустріли його докорами. Як же не докоряти? На фронті боротьби за врожай вони воюють з коваликами, а один з бійців, піонер Бицик, виявляє обурливий саботаж, явне дезертирство!
Найбільше обурювався Кузька. Він поставив питання руба:
— Відповідай, ти — піонер чи ні??Бицик так само руба відповів:
— Взагалі, не тобі це питати, а спитають мене збори загону. І я скажу — піонер, і точка!
— А які докази?
— Ось мій доказ!
Бицик з торжеством подав хлопцям лист. Це був той самий лист, який зник укупі з картузом діда Галактіона.
Впіймавши таку несподівану здобич, юний риболов хутко знайшов за підкладкою картуза лист. Не витрачаючи часу на марні міркування, Бицик почепив картуза сушитись на кущ верболозу, а сам із листом стрімголов побіг до товаришів. У дорозі лист висох, і коли піонери розірвали конверт, вони знайшли в ньому акуратний аркушик паперу з надрукованими на машинці короткими рядками.
Хвилюючись, Олеся голосно прочитала листа.
Павло Петрович Постишев бажав піонерам успіху в будуванні вишки, писав, що, коли буде в колгоспі, обов'язково подивиться і на водохід, і на чудового гусака, неодмінно покуштує огірків із Проньчиної грядки і запашного липового меду, про який писав дід Галактіон. Наприкінці листа товариш Постишев просив дітей звернутись від його імені до Йосипа Максимовича, щоб дерева на водну вишку він дав якнайшвидше.
— Від товариша Постишева! Від Павла Петровича! — схвильовано проказав Йосип Максимович. — Дорогі піонери! Та ми ж умовились уже з вами. Буде вам дерево, і вишка буде, двох теслярів даю на допомогу!
Йосип Максимович знайшов у кишені записку до завгоспа й передав її Олесі.
— Від Павла Петровича! — повторював він без кінця. — А як же — на з'їзді за одним столом сиділи!..
Це був радісний день. По-перше, було знищено в Заячому вибалку хижу орду коваликів. По-друге, піонери сьогодні читали листа від улюбленого свого друга. Але хоч як допитувались вони в Бицика, яким чином потрапив йому в руки лист, риболов тільки сопів і коротко відповідав, що, мовляв, усякі подробиці тут зайві.
Він, безумовно, мав рацію. Який же мисливець буде розповідати, що він стріляв у ворону, а влучив у корову? І коли я вам розповів про всю цю історію з сомом і картузом, то я покладаюсь тут виключно на вашу скромність, дорогі читачі.
Коли хлопчики і дівчатка з веселими піснями повертались додому, дід Галактіон теж повертався з пасіки. Він ішов берегом ріки, йшов простоволосий, повторюючи нишком черговий рапорт про рої, котрі вилетіли за день і котрі взяті без перешкод, і про синю та червону фарбу для нових вуликів.
Пустотливий вітрець з Дніпра бавився дідовою бородою. Дід ішов з непокритою головою, бо ви самі розумієте, що ніякий «головний прибор» не може замінити дідові знаменитого картуза. Проте хоч яка була важка втрата, але сите гудіння бджіл, десятки нових вуликів і мед, жовтий янтарний мед — символ добробуту — розвіювали дідові думки про загублений картуз. Скажемо просто — ніколи дідові думати про це. Щовечора, повертаючись із пасіки, дід Галактіон відчував себе молодшим років на двадцять, інколи й на тридцять — усе залежало від кількості взятих за день роїв і нових вуликів.
Старий пасічник ішов і навіть наспівував стиха пісню:
Через доли, через гори Йшла дивізія вперед, Щоби з бою взять Примор'я, Білі банди вибить геть. Розвівався стяг червоний, Наче кров із свіжих ран. Йшли завзяті ескадрони Приамурських партизан.
Дід бадьоро марширував у лад пісні. Зненацька хтось привітався до нього в сутіні прибережного верболозу.
— Добривечір, — обізвався дід Галактіон. — А що ти там поробляєш, добра душа, не впізнаю, хто ти…
Невідомий, сховавшись у верболозі, ритмічно похитував головою і не відповідав. «Чудасія», — подумав дід.
— А що поробляєш, чоловіче? — повторив.?І знову мовчання.
«А, та це дурний Тодосик, — догадався дід. — Від народження не при своєму розумі. Ох, горе!».
— Здоров, Тодосику! Ходімо додому. Додомку ходімо, кажу.
Дід підійшов ближче і тільки тут побачив, що в «Тодосика» ні рук немає, ні ніг. Самий картуз хилитається на кущі.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Вітер з Дніпра», після закриття браузера.