Читати книгу - "Гірчичне зерно"

— Моя судьба — пережити власного сина. Ходімо. Це дуже далеко?

— Ні.

Надворі глухо скрапувала роса з темного листя. А зірки світили ясно, і можна було бачити, що Лесь Козловський не залишає слідів на м’якій землі. На асфальті Басараб озирнувся на хату, ніби чекаючи, що вона розсиплеться на очах і він ніколи туди не повернеться.

Рушили по дорозі до Винник, і була така тиша, якої Михайло Басараб ніколи не чув. Йому не хотілось, щоб хтось зустрівся і питав, куди він іде. Леся, ясна річ, ніхто не побачить, бо він мрець. Мрець Вергілій. Боявся, щоб його не завернули по дорозі на тамтой світ.

На Границі Лесь спритно перескочив рів з водою і опинився у кропиві, м’яті, тому зіллі, яке кожен охоче скубе, вважаючи пустим.

— Не зачепися за пеньки, — сказав Лесь. — Зрізали груші, ніби комусь вони заважали.

— Люди бачили коло них лихого!

— То я, по-твоєму, лихий?

— Не сказав би.

— Між вами, живими, ходить більше лихих, але ви тим не дуже переймаєтесь.

— Я задихався. Давай сядемо, — попросив старий, втираючи спітніле чоло.

— Нема коли відпочивати, друже. Зажмурся тепер і дай мені свою руку.

Басараб послухався і відчув, як Лесь Козловський взявся зимними пальцями за його зап’ястя й потягнув легенько за собою. Два кроки по траві, і ноги стали на щось тверде.

— Можеш дивитися.

Вони опинились в підземеллі, на сходах, що вели вниз. Стіни і стеля світилися блакитнуватим мертвим світлом.

— Ходімо?

— Ходімо.

«Екскурсія до пекла почалась», — всміхнувся сам до себе Басараб і не відчув ніякої цікавості. Таке не могло приснитися. Сни завжди без іронії, бо вона йде не від людини, а від лихого. Він дозволив вести себе нескінченним коридором, і його кроки відлунювали. Здавалось, навіть сходи їх лякалися: кожна сходинка передавала наступній свій ляк. Втім, Лесь, все ще не випускаючи його руки, не звертав уваги на луну. Кінця сходам не було видно, бо коридор вів ніби зигзагом; кожен поворот міг означати, що вони вже прийшли. Лице Леся Козловського, давно вмерлого поета, чия мука вражала більше, ніж його вірші, ставало все суворішим, а рука холоднішою. Басараб не смів обізватися до нього.

На одному з поворотів їх чекали двері, оббиті чорною шкірою. Басараб встиг полегшено зітхнути, перш ніж Лесь сказав:

— Ось тут.

Двері легко подалися. Були незамкнені. Вони опинилися в просторій залі, попід стіни якої на лавках, стільцях, кріслах сиділо з десятеро людей. Вони сиділи нерухомо, й очі їхні були звернені до самих себе.

— Дивись, там твій син.

А серце Басараба ледь не вискочило з грудей і не побігло туди, де сидів Грицько у пошматованому, поплямленому кров’ю вбранні. Навіть тут він різнився між людей, одягнених якнайліпше, бідний його синочок…

—. Можеш з ним поговорити, — сказав Лесь і відпустив його руку.

Михайло нетвердо рушив до сина.

— Грицю, — тихо, майже пошепки, заговорив батько. — Грицуню, якби я знав, то приніс би тобі щось перебратися…

— Не треба, тату. Ви теж не до труни вбрані,— глухо відказав Грицько.

— Я ще не вмер. Мене привели сюди, щоб я з тобою попрощався. Що ж ти наробив, Грицю…

Синове лице скривилось від болю:

— Перестаньте, тату, бо й так тяжко! І не гризіться за вбрання. Мене поховають без нього. Студенти поріжуть на кавалки, а те, що лишиться, десь зариють, як падло. І ви ніколи не взнаєте, де моя могила, бо свої документи я закопав під деревом. Так буде ліпше. Я згубив землю, де хотів би лежати.

— Я тебе заберу. Поїду й заберу, Грицю. Я до того не допущу, — затрусився старий. — А тоді сам умру, бо вже нема правди на світі, коли людське тіло ріжуть і викидають в помийну яму!..

— Заспокойтеся, тату, кажу вам, — трохи роздратовано сказав Грицько. — Не встигнете, та й не знаєте, який то клопіт.

— Звірі, звірі…— шептав старий.

— Сядьте коло мене, тату. Я тут дивлюся і бачу, що люди, котрих кличуть у ті двері, більше не вертаються. Але коли вони встають, то ніби раді…

— Тобі болить, Грицю?

— Ні, але весь час здається, що біль вернеться. Я хотів би вмитися. Може, у тих дверях мені дадуть води?

— Аякже. А ти знаєш, Грицю, в котрі двері йти?

— Буду знати, коли треба, — стримано відказав Грицько, і очі його заскліли страхом.

— На все є свій час, твоя правда.

Вони помовчали. Раптом відчинились одні двері і з них вибігла молоденька дівчина у весільному вельоні й білій сукні, так нагально, ніби хтось її випхав.

— Не хочу, не хочу! — кричала вона. — Я боюся! Мамочко, де ти?

Зірвала з себе вельон і почала його топтати, а потім схаменулась, побачивши людей. Підняла вінок, зібгала в руках і тихо-тихо пішла до стіни, сіла на стілець і вже звідти дивилася чорними від розпачу очима, плачучи без сліз.

— Я теж кричав, тату. Вгорі того крику не чути.

— Така молода, боже, — зітхнув старий. — А я живу…

— Так, — якось байдуже мовив Грицько. — Я чую, що тут мені буде ліпше. Я б оце сидів і