Читати книгу - "Бацила карбоната"

— Фугасні міни, Моеха! Щоб він, як поїде, так зразу і… Що це таке?..

Моеха прислухався. Було ясно чути, як грюкнула рама. Начебто в кабінеті відчинилося вікно. Вітер?.. Ні, сьогодні дуже тихо.

Безшумно підвівшись, Алонсо Моеха обережно обійшов стіл і наблизився до вікна. Електричним ліхтариком він освітив вікно. Воно було розчинене. Мабуть його відчинив таки вітер, бо в кабінеті не було нікого, крім начальника поліції та самого Моеха. З вулиці ж вікно відчинити було неможливо, адже це був п’ятий поверх.

— Нічого, пане начальнику, — сказав детектив, повертаючись. — Просто, відчинилося вікно. Так, ви кажете, фугасні міни? Буде виконано. Вони висадять у повітря отой «Люцифер»!..

Раптом спалахнули електричні лампки. Обидва заплющили на мить очі, засліплені несподіваним яскравим світлом. Протираючи очі, начальник сказав:

— Я даю в ваше розпорядження все, тільки починайте негайно, щоб знищити його якнайскорше… Стривайте, що це таке?..

Між столом і вікном на підлозі лежав невеличкий конверт. На ньому було написано широким чітким почерком: «Начальникові державної поліції».

— Звідки це взялося? Та що це, казка чи чортовиння якесь?..

Начальник поліції розкрив конверт і голосно прочитав:

«Досі я милував тих, хто нападав на мене. Події на Авеню дель Прадо і в Фонтіверосі стверджують це. Попереджаю, що надалі я не думатиму про це. За пролиту кров, за смерть відповідатимете ви. Сивий Капітан».

Начальник поліції сполотнів. Детектив, пересилюючи свою власну розгубленість, підійшов до вікна і висунувся з нього.

Далеко внизу виднілися вуличні ліхтарі. Влізти сюди по стіні було просто неможливо. Може, спустилися з даху?.. Ні, одного погляду вгору було досить, щоб пересвідчитися, що й це припущення неймовірне. Над цим поверхом було ще три… Начальник поліції безпорадно моргав, дивлячись на таємничий пакет. Але ось він стукнув кулаком по столу.

— Гаразд! — вигукнув він. — Мені втрачати нема чого. Якщо я не знищу Сивого Капітана, уряд знищить мене. Гаразд! Побачимо, хто кого. До роботи, Моеха! Негайно!

Все, що відбувалося тоді, Олесь пам’ятав, мов у якомусь тумані.

— Ти побачиш, що з того вийде, Олесю! — сказав йому Сивий Капітан і немов забув про нього, вдивляючись в екрани.

Навіть найменшого хвилювання не було помітно на його обличчі. Руки Сивого Капітана лягли на рукоятки керування, він зручно сів у крісло перед штурвалом.

Олесь чув розмову, що відбувалася між Сивим Капітаном і агентом поліції. Потім «Люцифер» рушив, спочатку повільно, далі швидше й швидше. Нарешті на більшому екрані з’явилася синя риска. Вона більшала, більшала… «Море», — зрозумів Олесь.

«Люцифер» ще збільшив швидкість. Тепер було видно надбережні скелі, до яких він мчав. Олесь вчепився руками в ручки крісла: його почала непокоїти ця швидкість. Чи встигне «Люцифер» спинитися перед скелями?

Але автомобіль не спинився. Зляканий вигук зірвався з уст юнака. «Люцифер» великим стрибком перелетів через скелі. Описуючи в повітрі широку плавну дугу, він падав у море. Ось уже видно білі баранці на хвилях. «Люцифер» розіб’ється, він потоне!..

Щось різнокольорове попливло перед очима Олеся, прилади й циферблати закрутилися перед ним. З слабким стогоном юнак відкинувся на спинку крісла. Втомлений мозок не оправився ще цілком від попередніх зворушень і не витримав цього нового напруження. Олесь знепритомнів.

Він прийшов до пам’яті у знайомій йому маленькій каюті, на тому ж таки вузенькому ліжкові. Біля нього сидів стурбований Валенто Клаудо. Щойно юнак розплющив очі, як Клаудо обережно потріпав його по плечу.

— Ех ти, орел, — мовив він з м’яким докором. — Такий був хоробрий, мов би й зовсім одужав. А тут узяв та й знепритомнів. Ну, як справи?

— Добре, — відповів Олесь, ніяково посміхаючись.

Він сів на ліжкові. Дивно, але тепер він відчував себе значно краще, ніж раніше. Значить, тепер він таки дійсно одужав. От добре!

— Ну, вставай, вставай! — навмисно грізно наказав Валенто Клаудо. — Май на увазі, тебе чекає серйозна розмова. Капітан наказав мені провести тебе до нього, коли ти остаточно прийдеш до пам’яті. А мені здається, що це вже сталося, чи не так? Ходім, ходім! Раз Капітан сказав, треба негайно виконувати…

Коли вони увійшли до каюти, Сивий Капітан щось писав.

— Дозвольте доповісти, Капітане, — мовив Валенто Клаудо. — Привів до вас нашого гостя.

Сивий Капітан підвів голову. Сірі його очі уважно глянули на юнака.

— Добре, Клаудо, — сказав він. — Можете йти. Ми трохи тут поговоримо.

Закривши зошит, Сивий Капітан повернувся до Олеся. Юнак дивився на нього з повагою: йому подобалося і викликало довіру це енергійне, вольове обличчя з тонкими, мужніми рисами, спокійним виразом і впевненим прямим поглядом сірих очей під кошлатими густими бровами.

Першим заговорив Сивий Капітан.

— Я бачу, що ти майже зовсім одужав, Олесю, і нам з тобою час з’ясувати становище. Ти потрапив до мене випадково. Вірніше, я примушений був узяти тебе на «Люцифер», щоб не залишати в руках агента поліції. Але що робити з тобою далі? Залишити тебе десь, в якомусь місті чи селі? Проте, як ти поясниш свою присутність там? Ти мав право пробути в Іберії після звільнення ще три доби. Минуло вже п’ять. Послатися на мене — навряд чи це було б доцільно, тоді поліція негайно заарештувала б тебе. Що ж робити?

Він змовк, запитливо дивлячись на юнака, немов вагався. Зате не вагався сам Олесь.

— Дозвольте мені залишитися тут! — палко попрохав юнак.

— Залишитися тут? Але ти мав