Читати книгу - "Вибрані твори"

— Ну? — почав він, погладжуючи коліна. — Візьмемось до діла. Скільки вам років?

Він ставив запитання, а медик відповідав. Він спитав, чи не був батько Васильєва хворий на які-небудь особливі хвороби, чи не пив запоєм, чи не відзначався жорстокістю або якими-небудь дивацтвами. Те ж саме спитав про його діда, матір, сестер і братів. Дізнавшись, що його мати мала чудовий голос і грала часом в театрі, він раптом пожвавішав і спитав:

— Пробачте, а не пригадаєте, чи не був театр у вашої матусі пристрастю?

Минуло хвилин з двадцять. Васильєву надокучило, що лікар погладжує коліна і говорить усе про те саме.

— Скільки я розумію ваші запитання, докторе, — сказав він, — ви хочете знати, спадкова моя хвороба чи ні. Вона не спадкова.

Далі лікар спитав, чи не було у Васильєва в молодих літах яких-небудь потайних пороків, ударів у голову, захоплень, дивацтв, виняткових пристрастей. На половину запитань, що їх звичайно ставлять старанні лікарі, можна не відповідати без будь-якої шкоди для здоров’я, але в Михайла Сергійовича, у медика і художника були такі обличчя, що коли б Васильєв не відповів хоча б на одне питання, то все пропало б. Дістаючи відповіді, лікар нащось записував їх на папірці. Дізнавшись, що Васильєв скінчив уже на природничому факультеті і тепер на юридичному, лікар задумався…

— Минулого року він написав чудову працю… — сказав медик.

— Вибачте, не перебивайте мене, ви заважаєте мені зосередитися, — сказав лікар і посміхнувся однією щокою. — Так, звичайно, і це грає роль в анамнезі. Форсована розумова праця, перевтома… Так, так… А горілку ви п’єте? — звернувся він до Васильєва.

— Дуже рідко.

Минуло ще двадцять хвилин. Медик став півголосом висловлювати свою думку про найближчі причини припадку і розказав, як позавчора він, художник і Васильєв ходили в С-в провулок.

Байдужий, стриманий, холодний тон, яким його приятелі і лікар говорили про жінок і про нещасний провулок, здався йому надзвичайно дивним…

— Докторе, скажіть мені тільки одне, — стримуючи себе, щоб не бути грубим, сказав він, — проституція зло чи ні?

— Голубчику, хто ж перечить? — сказав лікар з таким виразом, начебто давно вже розв’язав для себе всі ці питання. — Хто перечить?

— Ви психіатр? — спитав грубо Васильєв.

— Так, психіатр.

— Може, всі ви й маєте рацію! — сказав Васильєв, підводячись і починаючи ходити з кутка в куток. — Може! Але мені все це здається дивним! Що я був на двох факультетах — у цьому вбачають подвиг; за те, що я написав працю, яка через три роки буде кинута й забута, мене вихваляють до небес, а за те, що про пропащих жінок я не можу говорити так само байдуже, як про ці стільці, мене лікують, називають божевільним, співчувають!

Васильєву чомусь раптом стало нестерпно жалко і себе, і товаришів, і всіх тих, кого він бачив позавчора, і цього лікаря, він заплакав і впав у крісло.

Приятелі запитливо дивилися на лікаря. Той з таким виразом, начебто чудово зрозумів і сльози, і розпач, начебто почував себе спеціалістом у цій галузі, підійшов до Васильєва і мовчки дав йому випити якихось крапель, а потім, коли той заспокоївся, роздяг його і почав досліджувати чутливість його шкіри, колінні рефлекси тощо.

І Васильєву полегшало. Коли він виходив від лікаря, йому вже було совісно, гуркіт екіпажів не здавався йому дратівним і тягар під серцем ставав все легшим і легшим, наче танув. В руках у нього було два рецепти: на одному був бромистий калій, на другому морфій… Усе це вживав він і раніше!

На вулиці він постояв трохи, подумав і, попрощавшись з приятелями, ліниво подався до університету.

1888

На весіллі в Ольги Іванівни були всі її друзі і добрі знайомі.

— Подивіться на нього: правда ж, у ньому щось є? — говорила вона своїм друзям, киваючи на чоловіка і немовби бажаючи пояснити, чому вона пішла за просту, дуже звичайну і нічим не видатну людину.

Її чоловік, Осип Степанович Димов, був лікар і мав чин титулярного радника. Служив він у двох лікарнях: в одній понадштатним ординатором, а у другій — прозектором. Кожного дня з дев’ятої години ранку до полудня він приймав хворих і був зайнятий у себе в палаті, а після полудня їхав конкою в другу лікарню, де робив розтини померлих хворих. Приватна практика його була мізерна, карбованців п’ятсот на рік. Оце й усе. Що можна ще про нього сказати? А тим часом Ольга Іванівна та її друзі й добрі знайомі були не зовсім звичайні люди. Кожен з них чимось відзначався і був трохи відомий, мав уже ім’я і вважався знаменитістю або хоч і не був ще знаменитий, але подавав блискучі надії. Артист з драматичного театру, великий, давно визнаний талант, елегантна, розумна і скромна людина і прекрасний читець, який учив Ольгу Іванівну читати; співак з опери, добродушний товстун, який, зітхаючи, запевняв Ольгу Іванівну, що вона губить себе: коли б вона не лінувалась і взяла себе в руки, то з неї вийшла б неабияка співачка; потім кілька художників, і на чолі їх жанрист, анімаліст і пейзажист Рябовський, дуже гарний на вроду, білявий молодий чоловік, років двадцяти п’яти, який мав успіх на виставках і продав свою останню картину за п’ятсот карбованців; він виправляв Ользі Іванівні її етюди і говорив, що з неї, може,