Читати книгу - "Ваше ім'я, майоре?"

— Ну як, Іване, коли буде надпланова «вистава»?

— Та хоч завтра, — твердо сказав Рубан, — рекогносцировку проведено, люди також готові — провів кілька занять. Є й чим діяти: Олекса приніс дві міни; сказав, що «позичив» у якогось кума.

Шаповал посміхнувся — він знав про кого йдеться. Це ж про того самого кума Дарини Петрівни Назара Барчукова, що й паспортами їх забезпечив.

Барчукові років п’ятдесят. Зовні здається похмурим, нелюдимим. Насправді ж Назар Миронович — чоловік веселої вдачі, дотепний. Він хрещений батько Ольги Кропиви, сусіда і близький друг Дарини Петрівни.

У біографії Назара Барчукова є одна чорна пляма: перед самою війною — у травні сорок першого року — він повернувся з далекої Колими, де відбував покарання. Повернувся достроково, бо потрапив туди за наклепницьким доносом провокатора. Коли ж фашисти окупували Приморськ, то його, Барчукова, як більшовицьку жертву, зробили начальником паспортного відділу міської управи. Але душею, всім єством своїм Назар Миронович Барчуков був і залишився радянським патріотом. То ж, коли Дарина Петрівна зверталася до свого кума з яким-небудь проханням, він завжди допомагав їй.

— Ну й що дата рекогносцировка? — поцікавився Шаповал.

— Спостереженнями, які проводили ми з Григором протягом, трьох ночей, встановлено: склад постійно охороняється Трьома автоматниками. Один маячить біля воріт, а два патрулюють навколо кам’яної огорожі. Ходять вони поодинці — один праворуч, другий ліворуч від вартового. У певному місці патрулі зустрічаються через кожні дві з половиною хвилини. За цей час треба непомітно перемахнути через мур… А там, за огорожею, діяти вже, як умови підкажуть.

Вислухавши Рубана, Шаповал, обвів поглядом присутніх. Мовляв, ну, як, яка ваша думка? Друзі мовчали. Вони знали про цей план Рубана й цілком погоджувалася з ним. Шаповал заговорив сам:

— Кажете, дві з половиною хвилини між зустріччю патрулів? — почав роздумливо. — Надто мало. Уявляєте, це ж за хвилину треба перелізти через кам’яний мур. Інакше… А що коли ризикнути зняти патрулів, потім діяти? Ви не думали над цим?

Іван Рубан розвів руками.

— Мені здається, Дмитре, що в цьому варіанті більше риску. Але варто подумати, зважити.

Микола Григор, як колишній командир взводу полкової розвідки, теж висловив сумнів щодо пропозиції Шаповала.

— Звичайно, — сказав він, — зняття патрулів розв’язало б нам руки. Але ж нас, мабуть, трохи замало для такої операції. Щоб зробити це тихенько, без шуму, потрібно в ту ж мить знімати і патрулів, і вартового.

План операції обговорювався ретельно. Той же Микола Григор висловлював і таку думку:

— Одночасно можна зненацька накинутися на патрулів і зліва і справа, петлю на шию й крапка. А біля воріт нехай собі чатує, він нічого не знатиме й не завадить операції…

— Ні в якому разі, — зауважив Рубан, — цього не можна робити. Адже вартовий, не дочекавшись патрулів, підніме тривогу — і все…

— Звичайно, — погодився Шаповал. — Пропозиція Івана, виходить, найбільш прийнятна. Але треба йти на це діло вдвох. З ким бажаєш, Іване?

Рубан ніяково поглянув на Григора і Рябошапку.

— Та все одно. Але з Олексою ми ніби вже спарені, маємо досвід.

— От і добре, домовилися, — заключив Шаповал. — Усе зважте і скажіть мені, на коли призначити операцію.

Після того, як усе було вирішено, дуже довго не було погода, яка б сприяла підпільникам. Нарешті, неначе на замовлення, небі затягнулося густими темними хмарами; зі сходу повіяло рвучким вітром; загомоніло розбурхане море; заскрипіли високі, багатолітні тополі. Швидко споночіло. Ні зірочки, ні вогника ніякого не видно. Рубан і Рябошапка зібралися на операцію «склад».

— Ну, друзі, нехай вам щастить! — обняв Шаповал одного й другого, і месники пірнули в таку непроглядну темінь, що хоч око виколи.

О дванадцятій ночі, коли тільки-но змінилася варта, Рубан і Рябошапка підкралися з драбинкою до високої кам’яної огорожі і миттю, один за одним опинившись на стіні, перекинули драбинку на протилежний бік і спустилися у двір.

Темінь була супутником месників, але й заважала їм, бо нелегко в таких умовах надибати зручне місце для закладання пакуночка з пекельною машиною. Обходячи навколо складу, Рубан помітив біля самого даху щось подібне до віконця.

— А ну, Олексо, — сіпнув друга за рукав, — дай-но сюди драбинку. — Він піднявся на другий щабель і шепнув зраділо: — Те, що треба.

Це було малесеньке віконечко. Рубан дістав з-за халяви кирзових чобіт фінку, відігнув від шибки гвіздочки, вийняв скло, обмацав руками отвір, взяв у Рябошапки невеликий фанерний ящичок, у якому ритмічно механізм відстукував секунду за секундою «тік-так-тік-так».

Треба квапитися, бо не пізніше, як через годину, стрілка заводного механізму дійде до встановленої точки й тоді… — вибухне все тут до біса!

Рубан обв’язав пакуночка мотузочком і обережно опустив ного-через віконце в приміщення. Потім сяк-так прилаштував шибку. Тим же шляхом покинули подвір’я складу. А десь біля другої години ночі, коли вони були вже в ліжках, загримів вибух. Вслід за ним спалахнуло полум’я, почали вибухати снаряди і бомби. Лунали вибухи довго, то поодинці, а то по кілька разом.

Саме про той випадок на складі бойових припасів і завів мову комендант Шварц. Видно, дошкульним був той удар.

Шаповал радів. Але й побоювався: чи не напали, бува, на слід месників.

Шварц розкрив срібний портсигар, неквапливо взяв сигарету й запропонував гостеві:

— Закурюйте, Дмітер.

— Дякую, — Шаповал узяв сигарету й, черкнувши запальничкою, підніс вогню комендантові, потім прикурив сам.

— Дивно, як можна було прогавити таке яскраве видовище? — в очах коменданта сяйнула іронічна посмішка. — Виходить, у вас міцні нерви, коли