Читати книгу - "Чорний вовк"

— Не завадило б.

Вони одночасно зняли автомати.

Перед ними була галявина. Минулого року жінки садили тут ялини. Тепер деревця були вже до пояса. Тоді жінки ще посварилися з лісником, — він занижував їм норму. Чоловіки б на їхньому місці промовчали, а жінкам тільки дай! І таки добилися свого.

І трава тут виросла висока, в ній порядкували їжаки і гадюки виводили малят. Одні народжували їх живими, інші відкладали яєчка. Було тут також багато пнів — ще п’ять років тому їх висаджували динамітом і виривали кранами, аж поки не зрозуміли, що пні зміцнюють косогір. Іноді минають роки, поки люди додумаються до чогось розумного. А тут можна було б просто спитати старого лісника.

Над галявиною зійшов місяць. Засвітилася жовта арніка, коров’як, почервоніли, стали аж чорними слізки діви Марії, горів дрібнолистий петьоур, тремтіли сережки, хиталися сині дзвіночки.

Провідник і стрілець звели автомати, бо почули раптом дивний звук. Прикордонників не можна обдурити. Є такі звуки, що належать природі, а є такі, що не мають до неї ніякого відношення.

Провідник побачив її і його.

Обидві собаки стояли на другому боці галявини. Ліза була на добрих десять сантиметрів нижча від цього незваного гостя. Вона повернулася до них і жалібно заскавучала.

Чорний Вовк стояв поруч неї, теж дивився на них і злісно гарчав.

— Цей диявол перескочив кордон! — вирвалось у стрільця. — Тому вона втекла!

Провідник забув про тривогу.

— Лізо! — У його вигуку не було злості. Скоріш прохання. Він давно передчував, що чорний пес викине щось подібне.

Місяць ще не зайшов за хмари. Було видно.

Ліза кинулася вперед, потім враз зупинилась і безпорадно озирнулась. Тужливо заскавучала, немов звертаючись до чорного: «Ходімо зі мною. Я повинна йти до них, зрозумій!»

Він загарчав зліше. З самої глибини його широких грудей рвався розкотистий бас. Очі світилися люттю. Він дивився не на неї, а на тих двох людей під деревами. Його очі були схожі на два зелених кинджали. Він відчував смертельну ненависть до людей. Ненависть жила в ньому давно. Там, на тому боці, у нього вдома, ніхто не панькався з ним. Собаки працювали зі страху і ненависті. Він знав, як кинутись на людину, як задушити її. Його навчили цього.

І він і його вчителі не могли зрозуміти, що на цьому боці собак тренують інакше. Тому й Інга, яка пройшла нюрнберзьку школу, так боялася собак.

Чорний Вовк не дивився на Лізу. Не вважав за потрібне відповідати їй.

Вона лежала на животі і гребла передніми лапами, наче хотіла бути хоч на сантиметр ближче до свого хазяїна. Вона знала: на кордоні щось сталося. Просто так тут ніхто не почне стріляти.

Благала: ну зрозумій, я мушу йти до них. Мені у них добре жилося. Ніхто ніколи не вдарив, їжі завжди було більше, ніж я могла з’їсти.

Ліза підвелася, сподіваючись, що Вовк піде за нею. Підібгала хвіст, щоб він розумів — нема в ній ніякої злоби, вона перелякана і безпорадна. Наважилася навіть пробігти кілька кроків уперед, туди, де були стрілець і провідник, але знову зупинилась.

Чорний загарчав дужче.

Ліза вміла виражати всякі свої почуття, але як пояснити, що люди йому нічого лихого не зроблять, якщо він з нею піде до них? І треба йти саме цієї ночі, бо там щось скоїлося.

Провідник і стрілець бачили, як бореться Ліза з собою. Вона щулила вуха, нюхала повітря і відповзала назад. Згадала всі свої обов’язки і розуміла, що не виконала жодного з них. Та проти розуму виступало серце, сповнене кохання.

— Вона не прийде, — озвався стрілець.

— Не зможе, — погодився провідник.

Чорний Вовк стояв мовчки і незалежно, вишкіривши свої страшні зуби невідомо на кого — на неї чи на них.

— Ну от… — понуро мовив провідник.

Він думав про те, що зараз собаки разом утечуть глибоко в ліс.

І справді, Ліза не наважилася ступити ще крок вперед. Знову лягла на землю і поплазувала назад до чорного… Відчайдушно скавучала, але він був невблаганний.

Провідник думав і про те, що тривога, певно, не фальшива. Навкруги тихо, але це ще нічого не значить. Тільки ліс розмовляє своїм тихим голосом — то ледь чутно потріскує глиця, нагріта за день жарким сонцем.

Він думав також, що коли хто-небудь прорвався сюди через внутрішній кордон, то вони з стрільцем якраз займають ключову позицію і можуть перерізати порушникові шлях. Тільки тут можна до певної міри заглибитися в прикордонну смугу. Не мине й двох хвилин, як сюди прийде піднятий по тривозі патруль з собакою, якщо й справді з цього боку…

В цю мить пролунав якийсь звук, і обидва солдати одночасно відчули двигтіння землі. Ніхто, крім прикордонників, не відчує цього.

Провідник вийняв кишеньковий ніж, устромив довге лезо в землю, а коротке стиснув зубами. І ясно відчув дрижання.

— Іде до нас! — прошепотів він.

Вони прекрасно розуміли один одного. Стрілець став за дерево з одного, а провідник з другого боку стежки.

Темна лілова хмара раптом закрила місяць, і за п’ять кроків уже нічого не було видно.

— Іде цією дорогою! — прошепотів провідник.

— Мовчи!

Земля двигтіла. Хтось біг просто на них. Тепер уже близько.

— Стій!

«Я проб’юся! — люто казала собі Інга, не думаючи, що може наскочити на засаду. — Проб’юся, хоч би це коштувало мені життя». Коли б її схопили, то скоро б дізналися, хто вона. І тоді довгі роки ув’язнення. В ці короткі секунди бігу найрізноманітніші спогади раптом посунули на неї. Вона думала про лева Брута, який кинувся на неї, а вона не могла його приборкати. І про тигрицю Аделю. «Та завжди мені щастило, і або я відбивалася