Книги Українською Мовою » 💙 Бойовики » Куди залітають лиш орли 📚 - Українською

Читати книгу - "Куди залітають лиш орли"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Куди залітають лиш орли" автора Алістер Маклін. Жанр книги: 💙 Бойовики / 💙 Пригодницькі книги / 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 20 21 22 ... 64
Перейти на сторінку:
Гайді. Я йду геть.

— Ти йдеш геть! — вигукнула Мері. — А що ж маю робити я?

— Гайді все тобі скаже.

Мері нерішуче глянула на дівчину:

— Гайді?

— Так, Гайді. Від сорок першого року наш резидент у Баварії.

— Наш резидент?.. — Мері вражено похитала головою. — Неймовірно…

— Так, ніхто б у це не повірив. — Сміт ще раз вдоволено оглянув фігурку Гайді. — Напрочуд оманлива зовнішність!


Сміт обережно прочинив двері чорного ходу, швидко прослизнув у двір і завмер, чекаючи, доки його очі звикнуть до майже цілковитої темряви. Він зауважив, що, відколи вони ввійшли до «Дикого оленя», сніг став густішим, а вітер подужчав. Було страшенно холодно.

Допевнившись, що його ніхто не помітив, Сміт повернув ліворуч, пройшов кілька кроків, тоді, несподівано спіткнувшись об щось у темряві, упав у сніг і простягся на весь зріст. Про всяк випадок він відкотився на кілька ярдів убік, щоб уникнути можливого нападу, а тоді по-котячому спритно підхопивсь на ноги — в одній руці маузер, у другій — ліхтарик. Увімкнувши ліхтарика, він роззирнувся навсібіч. Нікого не було.

Так, у дворі справді нікого не було, якщо не брати до уваги тіла, через яке він перечепився, — це був сержант альпійських стрільців, що лежав долілиць у снігу. Застиглий, безформний труп.

Сміт нахилився, перевернув тіло й побачив велику калюжу крові. Промінь ліхтарика повільно обмацав куртку, також просяклу кров'ю, і нарешті зупинився на обличчі.

«Не блукати вже йому оксфордськими галереями, — подумав Сміт, відчуваючи всередині якусь порожнечу, — й не пити чаю з медом. А винний у всьому я, про це свідчить навіть вираз його обличчя». У згаслих очах Торренс-Сміта прозирав розпачливий докір.

Сміт безтямно випростався й одразу ж освітив ліхтариком місце довкола трупа. Слідів боротьби він не побачив, однак боротьба, мабуть, була, бо кількох ґудзиків на куртці Торренс-Сміта бракувало, а комір виявився широко розстебнутим. Сміт не так легко віддав своє життя.

Присвічуючи ліхтариком, Сміт рушив завулком до головного входу в пивницю і на розі зупинився: численні сліди ніг, кров на снігу, темні криваві плями на дерев'яній стіні пивниці — ось де відбувалася боротьба! Сміт вимкнув ліхтарика, сховав його й пістолета до кишень і вийшов із завулка. Ліворуч був «Дикий олень», звідки знову лунала гучна музика й співи, праворуч — пошта і поряд з нею — яскраво освітлена телефонна будка. В будці, жваво розмовляючи по телефону, стояв якийсь чоловік у мундирі.

Вулиця була така сама безлюдна.


Шаффер стояв, спершись ліктем на стойку, всім своїм виглядом виражаючи спокій і розслабленість. Але обличчя зраджувало його — воно було похмуре, збентежене, а пальці нервово крутили сигарету.

— Сміті? — прошепотів він тихо й вражено. — Не може бути! Ви певні, босе?

— Я певен. — Вираз обличчя у Сміта все ще був безтямний, наче всі його почуття зникли. — Ви кажете, що він квапливо вийшов через три хвилини після мене. Отже, він вийшов не за мною. Хто ще з наших виходив?

— Не маю уявлення. — Шаффер переламав сигарету навпіл і кинув на підлогу. — Тут стільки людей! Крім того, є ще одні двері. Але я не можу повірити! Чому Сміті? Він же був найрозумніший з-поміж нас!

— Саме тому він і мертвий, — сумно відповів Сміт. — А тепер слухайте уважно. Пора вже розкрити вам карти.

Шаффер подивився на нього й сказав:

— Давно вже пора.

Сміт почав говорити дуже тихо, бездоганною німецькою, дбаючи, щоб увесь час стояти спиною до гестапівців у кутку зали. Через кілька хвилин він побачив Гайді, що повернулася за стойку, але вдав, ніби не звернув на неї уваги. Гайді — так само. Ще за хвилину гамір раптом прищух — стало майже тихо, і це змусило Сміта урвати мову і обернутись туди, куди тепер дивилася ціла зала, — до вхідних дверей.

А подивитися таки було на що, особливо солдатам, здебільшого позбавленим жіночого товариства. У дверях стояла Мері Еллісон — у плащику з пояском, яскравому шарфику, з валізою в руці. Тиша стала дедалі глибшою. Жінки в пивницях альпійських селищ — видовище взагалі рідкісне, жінки без чоловічого супроводу — іще рідкісніше, а такі вродливі жінки — видовище просто дивовижне. Кілька секунд Мері стояла нерішуче, ніби не знаючи, що робити далі. Потім поставила валізу на підлогу, а на обличчі в неї спалахнула радість — її погляд знайшов у залі Гайді.

«Марлен Дітріх у фільмі «Блакитний ангел», — промайнуло в Сміта. — З таким обличчям, фігуркою й талантом у Голлівуді вона б загрібала грошву лопатою».

Мері й Гайді підбігли через усю притихлу залу одна до одної і обнялися.

— Моя люба Маріє! Люба Маріє! — Голос у Гайді затремтів, і Сміт подумав, що в Голлівуді слід було б приготувати аж дві лопати для грошви. — Нарешті ти приїхала!

— Стільки років минуло! — Мері стисла в обіймах Гайді й вдруге поцілувала її. — Яка я рада знову тебе бачити, сестричко Гайді! Чудово, просто чудово! Звичайно ж, я приїхала! А ти не вірила?

— Ну… — Гайді говорила, не переймаючись тим, що її чують. — Тутешня публіка просто жахлива! З ними треба день і ніч носити пістолета. Вони самі себе називають мисливським батальйоном. Вдала назва!

Солдати довкола зареготали, і за хвилину в залі вже панував такий самий гамір, як і доти. Гайді взяла Мері за руку, підвела до гурту цивільних у кутку й зупинилася біля чоловіка посеред гурту. Він був темноволосий, гнучкий, з розумним обличчям, дуже імпозантний. Мері відрекомендувала обох:

— Маріє, це — капітан фон Браухіч. Він… е-е… працює в замку. Капітане, це — моя кузина Марія.

Фон Браухіч легенько вклонився.

— Вам поталанило з кузиною, Гайді. Ми чекали на вас, фройляйн Шенк. — Він усміхнувся. — Але не сподівалися, що ви — така красуня.

Мері трохи засоромлено всміхнулась у відповідь:

— Ви чекали?..

— Він чекав, — сухо кинула

1 ... 20 21 22 ... 64
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Куди залітають лиш орли», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Куди залітають лиш орли"