Читати книгу - "Війна з багатоликим звіром"

А тепер підіб’ємо касу, сказала собі Ріта, 2500 крон від Рубічкової — отже, я повернула те, що мала, — свій початковий капітал. Три пачки «Уїнстона» — це шістдесят сигарет, сорок мені до завтра вистачить, а третю я продам за 300 крон. Гарненький приварочок до лікарняного! Ще й преміальна пачка натоптаного сіном «Старту»… Її я використаю по-особливому.

Ріта попрямувала до універсаму, де набила валізу пляшками рому й пива. Про все інше мусила подбати Тіна, адже вона задарма з нею дудлила!

— Сигарети й досі не продаєте? — заради сміху запитала Ріта в касирки.

— Якби ж то продавали!

— Можливо, завтра для вас у мене й буде кілька пачок найліпших американських сигарет всесвітньовідомої фірми «Уїнстон».

— По чім?

— Як для вас — по триста крон за пачку.

— Страшенно дорого… Але я запитаю вдома в чоловіка, без курива його важко витримати, вже двічі розбивав свою вантажну машину.

— До завтра, пані касирко!

З площі Ріта доїхала автобусом до свого житлового масиву. Було темно, але перед будинком знову бовваніла знайома тінь: Отік Файт, що працював лакувальником на деревообробному комбінаті. Не дуже метикуватий, зате високий, молодий і з гарною статурою, саме таких я полюбляю, подумала Ріта. Їм аби тільки до нестями напитися й накуритись.

— Рітушко, благаю тебе, дай хоч одну пачку… — відразу почав канючити Отік Файт.

— Тепер це коштує великі гроші, Отіку. Скільки в тебе є?

— Зараз нічого, але взавтра принесу…

— … знову свої порожні кишені. Не треба так багато пити, Отіку.

— Що вдієш, я тепер одержую тисячу вісімсот крон, а чотириста з них іде на аліменти…

— З такими грошима тепер не покуриш.

— Але я не можу жити без сигарет! Якщо я пару разів не затягнуся, то в мене голова йде обертом. От і сьогодні впав з драбини…

— Кожному щось треба, але ніхто не поцікавиться, чого мені бракує… — Такі натяки Ріта робила Отікові щоразу, аби трохи помучити його. Мені подобається спостерігати, як благають чоловіки… А цей ще й звивається, мов черв’як.

— Ну, йди вже нагору, можливо, й знайду якісь недопалки, — буркнула вона.

— Ріто, ви золотко…

Показавши йому вдома преміальну пачку «Старту», Ріта запитала:

— А що ти мені за це даси?

— Все, що маю. І негайно ж!

— Але ти нічого не маєш.

— Так, але ж… Дуже тебе прошу… — він був готовий на все.

— Все ж таки щось та маєш. Ходімо, я покажу тобі це…

Ріта привела Отіка до Тіниної спальні, але, перш ніж зачинити двері, повісила з зовнішнього боку сітку для волосся (умовний знак для Тіни: «Не турбувати»), ввімкнула великий ліхтар і поставила молодика перед дзеркалом.

— А тепер ти вже знаєш, що в тебе є для мене? — прошепотіла Ріта. — Ще ні? Ну ж бо, швиденько роздягайся! Тут як у холодильнику, а я ще хочу встигнути на телевізор. — Вона відкоркувала пляшку рому й налила дві повні склянки. — Давай поцокаємося, хлопче! — промовила вона зі сміхом. — Мені для розваги, а тобі для сміливості.

У комунальній квартирі ставало дедалі незатишніше: штовханина й сварки з приводу того, кому що належить і хто що повинен мити й чистити. Голова групи Бімонь порадив усім позначити свої речі й продукти чіткими літерами «Б» (Бімоні), «Р» (Рогани), «Т» (Трнкова і Недомова), на прохання мешканців сам малював їх емалевою фарбою на тарілках або ж олівцем на рушниках. Він спробував кольорову туш і лак для нігтів, був готовий навіть вимережати монограми на сорочках та іншому одязі. Але як, скажімо, малювати на зубній щітці, милі, ложках, виделках, ножах? І хто захоче їсти понадписуваний хліб, рогалики, вишкварки або яблука?

У грудні в нахолоджених квартирах ставало темно відразу по обіді, додому можна було добратися лише навпомацки (в усьому місті спостерігалася гостра нестача ліхтариків). У цей час нагріта й освітлена комуналка тріщала по швах, і хто хоч трохи запізнювався, знаходив у кухні лише гору немитого посуду (з літерами і без них), порожній холодильник, у ванній — рештки власного мила, порожню коробку прального порошку. Якщо хтось понад хвилину затримувався в туалеті (туалетний папір теж зникав), то неодмінно починали грюкати в двері, а той, хто приходив до «клубу» останнім, дивився телевізор, сидячи на підлозі.

Павла Роганова тихо зітхала, терпляче миючи в кухні перед вечерею чужі тарілки (її дорога, позначена ініціалами порцеляна стояла в холодильнику з чужими стравами), а потім у задрипаній ванні замість випраної вчора власної білизни знайшла чуже брудне манаття.

— Будеш митись оцим? — запитала її напівгола Ріта, беручи з полички під дзеркалом пляшечку лимонного шампуню, позначену червоною літерою «Б».

— Ні, адже тут написано «Б», виходить, він належить Леоні Бімоньовій.

— Невже?! — криво посміхнулася Ріта, щедро виливаючи шампунь на своє густе темне волосся. Потім вона із задоволенням сполоснула пляшечку й поставила її назад на поличку.

— Ходімо вже додому, — звернулася Павла до свого чоловіка.

— Ти не дивитимешся телевізор? Сьогодні передаватимуть моє інтерв’ю про стржижовицьких саламандр.

— Ти мені краще вдома розповіси про це.

Рогани засвітили вдома ліхтарик (Еда купував чотирикронові батарейки в Ріти по сорок крон за штуку), повдягали кожушанки, а Павла ще й високі м’які італійські чобітки. Потім Павла сіла до піаніно, Еда