Читати книгу - "Небезпека"

— Авжеж, можете на мене покластися, професоре, — хвацько й шанобливо відповів Бек. До людей з титулами, а надто з медичного світу, він ставився з особливою пошаною. — Як тільки щось почую, негайно вас повідомлю.

— Я чекатиму цілу ніч, — мовив професор Венс. Він почував себе Діомедом, який віддав людську плоть на поживу коням.

Десятий день — довгий день (а він же ще й не закінчився — ледве одинадцята вечора). За останню годину ще багато чого може статися. У світі протягом години народжується 3600 немовлят. Один раз цокне годинник — і народжується дитина. За ту ж годину дві тисячі людей помирає.

До тих двох тисяч, які помруть сьогодні між одинадцятою та дванадцятою годинами, належить і Дюпон, О пів на дванадцяту його труп привезуть до лікарні. Професор Венс з асистентом зараз же візьмуться уважно його досліджувати…

Бек повідомив, що Дюпона знайшли в кафе, де він з невідомих причин зійшов кров’ю. Відвідувачі зателефонували про це в лікарню, і поліція кинулася туди. Але чимось допомогти вже не було змоги.

— Те, що він зійшов кров’ю, — закономірно, в цьому нема нічого дивного, — сказав професор Венс асистентові. — У нього не тільки різко зменшилася кількість білих кров’яних тілець, а й дуже погано стало з тромбоцитами. Ви бачили останній аналіз крові?

— Ні, останнього не бачив, — відповів асистент.

— Кількість тромбоцитів знизилася до сімдесяти тисяч на кубічний сантиметр, тоді як норма, ви ж знаєте, щонайменше кількасот тисяч.

— Від цього він і кров’ю зійшов?

— Звичайно. Як вам відомо, ці часточки забезпечують згортання крові. Коли людина пораниться, кров у неї завдяки тромбоцитам згортається і запирає пошкоджену судину. Дюпон порізався скалкою скла і через те, що склад крові в нього змінився, загинув. Внаслідок променевої хвороби у нього в крові стало надто мало елементів, які сприяють згортанню. Випадок безнадійний. Подивіться, наприклад, на оці внутрішні крововиливи, отут, і тут, і там. Причина та сама — кров не згортається. Можна тільки дивуватися, що деякі вражені внутрішні органи час від часу до певної міри поновлювали свої функції.

— По-вашому, в нього вже так чи так не було шансів жити?

— Ніяких. Надто велику дозу опромінення він дістав. Вона не була прямо смертельною, але спричинила повільну й болісну смерть. У Моленара доза була ще більше, і він помер за кілька днів.

— А в Бентінга?

— Той самий випадок, що і в Дюпона. Побачите — як не сьогодні, то завтра і його знайдуть мертвого. Навряд чи він протримається більше двох днів.

— Як ви гадаєте, професоре, він теж у місті?

— Певно, що в місті. Кудись виїхати він просто не зможе. Його фізичний стан настільки поганий, що він не витримав би далекої поїздки. Їм обом треба було якомога менше рухатись. Отож і Бентінга незабаром знайдуть. А що це забере певний час, то й він повернеться сюди вже неживий. Можливо, вони інстинктивно відчували наближення фатального кінця і зважилися на цей крок з розпачу. А може, ними керував прадавній потяг людини до волі. Адже й звір, втрапивши у пастку, часом сам перегризає собі защемлену лапу. Для мене це загадка.

Наступного ранку Бентінг прокинувся дуже пригнічений. Кімната в першу мить здалася йому незнайомою. Все в ній було дуже гидке. За винятком теракотового барельєфа на каміні, все інше — гардини, шпалери, колір меблів — виглядало сірим, одноманітним, позбавленим смаку. Бувши студентом, він ніколи не зважав на те, що кімната така бридка. Звідкись ізнизу долинали якісь звуки, чувся тітчин голос. Вона розмовляла зі своїми котами. Бентінг відчув, що йому зовсім несила встати і спуститися на перший поверх, але він не наважився залишитись у ліжку. Якщо він не вийде до сніданку, у тітки виникне підозра, що тут щось не те.

Він ще трохи полежав, думки в нього роїлися, мов бджоли. Він і не пробував дати їм якийсь лад. У голові одна за одною зринали химерні асоціації, виникали цілі клубки нереальних, фантастичних уявлень, і через це нерви ще більше напружувались.

Бентінг підвівся, поволі вдягнувся й пішов униз, важко, непевно ступаючи. Вночі в нього кілька разів зводило судомою ноги. Тепер у грудях шпигало, непереборна втома давила на плечі. Кінчик язика був запалений, так наче він зненацька сьорбнув надто гарячої кави.

Коли сідав за стіл, тітка не зводила з нього погляду. Не було сумніву, що вона не переставала за ним підглядати.

— Не хотіла я тобі вчора казати, — промовила вона, — але виглядаєш ти кепсько.

— Я хворів, — ухильно відповів Бентінг, — а тут іще оце напруження перед екзаменом.

— У тебе була нашкірна хвороба?

— Ні, я, здається, отруївся неякісними продуктами. І на шкірі це теж відбилося. Але вже минає.

— Тебе так коротко постригли. Раніше ти носив довге волосся.

— Носив. Але в армії стрижуть коротко, так там заведено. То я вже так і далі стрижуся.

Йому не хотілося розмовляти, не було бажання їсти. Він намазав скибку чорного хліба маслом і джемом. Взагалі він любив чорний житній хліб, особливо трохи перепечений. Фермери годують ним коней. Стара пильнувала кожен його рух, дивилась на рот і на руки.

— У вас часом нема газети? — запитав він.

— Нема, — відказала вона зневажливо. — Нема й радіо. Не треба мені знати, що там діється. Щодня як не вбивство, то аварія або загроза війни.

— Це так, — погодився він і встав. — Чи не могли б ви принести мені на обід одну лиш тарілку супу? Останнім часом у мене чогось нема апетиту.

— По-моєму, ти ще зовсім хворий, — сказала стара.

На мить у нього виникло враження, що вона щиро тривожиться за нього, але, може, то