Читати книгу - "Подорож на Місяць"

Усі вісім місяців, коли свердлили й бетонували колодязь, провадились одночасно з надзвичайною швидкістю підготовні роботи до виливання гармати. Іноземець, приїхавши до Стонз-Гілла, був би дуже здивований видовищем, яке розкрилося б перед його очима.

На віддалі 600 метрів від колодязя, розташовані колом навкруги цього центрального пункту, височіли 1 200 ливарських печей, кожна в 2 метри завширшки, відокремлених одна від одної інтервалом в один метр. Лінія, утворена цими печами, дорівнювала майже 4 кілометрам. Усі вони були побудовані за однаковим зразком, з високими чотирикутними димарями. Печі справляли чудне враження. Дж. Т. Мастон вважав цю архітектуру за найвеличнішу в світі.

Пригадаймо, що на третьому своєму засіданні комітет вирішив вилити колумбіаду з чавуну, і саме з сірого чавуну. Цей метал справді найбільш пружний, його легше просвердлювати, він придатний для всіх операцій виливання. Витоплюваний з деревним вугіллям, він має всі властивості, необхідні для виробів з великим опором, як от: гармати, циліндри паровозів, гідравлічні преси тощо. Але чавун після одного топлення рідко буває досить суцільним, і тільки при другому топленні його очищають від решти земляних домішок.

Отже, залізну руду не везли до Темпа-Тауна, а обробляли її раніше в домнах Голдспрінга, підігріваючи разом з вугіллям і кремнієм при дуже високій температурі, і перетворювали на чавун. Після цієї першої обробки метал відсилали до Стонз-Гілла. Але перевезти понад 68 тисяч тонн чавуну залізницею коштувало б дуже дорого. Вартість перевозу подвоїла б ціну матеріалу. Тому визнали за краще найняти судна в Нью-Йорку і навантажити їх чавунними брусами. Для цього потрібно було щонайменше 68 кораблів місткістю 1 000 тонн кожен, — цілий флот, який 3 травня рушив з Нью-Йорка, поплив океаном уздовж американських берегів, через Багамську затоку, обійшов на півдні Флорідський півострів і 10 травня, увійшовши в бухту Еспіріту-Санто, причалив до порту Темпа-Тауна.

Там судна були розвантажені у вагони залізниці Стонз-Гілла, і близько середини червня величезна маса металу була доставлена на місце призначення.

Другого дня, коли мурування і свердління були закінчені, Барбікен наказав узятися до виготовлення внутрішньої форми. Треба було спорудити в центрі колодязя, ідучи за його віссю, циліндр у 300 метрів заввишки й 2,9 метра завширшки, щоб він якраз заповнював простір, залишений для труби колумбіади. Цей циліндр складався з суміші глинистої землі й піску з додатком сіна й соломи. Проміжок, залишений між формою і мурами, мав бути заповнений розтопленим металом, який утворював стінки в 1,9 метра завтовшки. Для того, щоб цей циліндр зберігав рівновагу, він мав бути зміцнений залізними підпірками й подекуди перекладинами, вмурованими в стіни колодязя. Після виливання підпірки та перекладини мали залишитися в масі металу, що ніяк не заважало. Ця робота була закінчена 9 липня, і виливання було призначено на другий день.

— Це буде чудова церемонія, — свято виливання, — сказав Дж. Т. Мастон своєму другові Барбікену.

— Без сумніву, — відповів Барбікен, — але це не буде прилюдне свято.

— Як? Ви не відчините двері огорожі для всіх охочих?

— Я краще утримаюся від цього, Мастоне. Виливання колумбіади — це делікатна операція, щоб не сказати — небезпечна, і я бажаю, щоб воно відбувалося за зачиненими дверима. Під час пострілу, будь ласка, хай буде свято, але до того часу — ні.

Президент мав рацію. Під час виливання могли виникнути всякі непередбачені утруднення, і великий натовп глядачів заважав би усунути їх. Треба було зберегти свободу рухів. Отже, нікого за огорожу не пустили, крім делегації членів Гарматного клубу, які прибули до Темпа-Тауна. Серед них можна було бачити палкого Білзбі, Тома Гентера, полковника Бломзберрі. майора Ельфістона, генерала Моргана й інших, для кого виливання колумбіади стало особистою справою. Дж. Т. Мастон сам запропонував бути чичероне[47]. Він не дозволяв їм пропустити навіть найдрібніших деталей. Він водив їх скрізь — по складах, по майстернях, серед машин і примусив їх подивитись усі 1 200 ливарських печей по черзі. При відвідуванні 1 200-ї печі ці споруди викликали в гостей непоборну огиду.

Виливання мало відбутись якраз опівдні. Напередодні кожна піч була завантажена 57 000 кілограмами металевих брусів, розташованими навхрест один над одним, щоб повітря вільно циркулювало між ними. Зранку 1 200 димарів плювали в атмосферу вогневими струменями, і грунт здригався від глухих поштовхів. Скільки тонн металу треба розтопити, скільки вугілля спалити? 68 000 тонн вугілля закривали сонячний диск густою заслоною чорного диму.

Незабаром спека стала нестерпною в цьому колі печей. Їх гудіння зливалося в єдиний звук, подібний до гуркоту грому. Могутні вентилятори приєднували до цього свої подихи й насичували киснем усі ці розпалені вогнища. Для успішності топлення, його треба було виконати швидко. За сигналом, що його подасть постріл з гармати, кожна піч мала дати вихід рідкому чавуну.

Коли підготування були закінчені, всі стали з хвилюванням, напруженням і нетерпінням чекати призначеного моменту. Всередині загорожі не було більше нікого, і кожен старший ливар був на своєму посту біля виливного отвору.

Барбікен і його товариші, умостившись на сусідньому підвищенні, були присутні при операції. Перед ними стояла гармата, готова за знаком інженера дати залп.

За кілька хвилин до півдня почали просочуватися перші краплини металу. Приймальні басейни потроху наповнювались і, коли чавун став зовсім рідкий, його залишили ще на якийсь час, щоб полегшити відокремлення сторонніх речовин.

Вибило південь. Раптом пролунав залп гармати, кинувши в повітря свій жовтий спалах. 1