Читати книгу - "Аладдін і чарівна лампа"

— О царю над царями! Я маю надію, що ти будеш милосердний до свого раба і скажеш, яким гріхом заслужив я смертну кару?

— Шахрай! — крикнув султан. — Ти ще смієш питати мене, вдаючи із себе невинного?

І султан сказав візирові:

— Підведи його до вікна, нехай скаже нам, де його палац!

І візир підвів Аладдіна до вікна. Юнак пильно вдивлявся, але палацу свого, ясна річ, не побачив. На тому місці, де мала бути розкішна будівля, розлігся лише величезний пустир, неначе там нічого й не було. Аладдін не міг второпати, куди міг подітися його палац. Султан, побачивши, що зять ошелешений, запитав:

— Ну, що ти на це скажеш? Де твій палац? І де моя донька, моя кровинка, моя єдина дитина?!

— Присягаюся своїм життям, о царю над царями, — сказав Аладдін, — я знаю не більше, аніж ти!

— Затям же, — грізно вигукнув султан, — я помилував тебе тільки для того, щоб ти пішов і відшукав мою доньку. Якщо ти не приведеш її до мене, я накажу відтяти тобі голову!

— О царю над царями, — відповів Аладдін, — я прошу дати мені сорок днів на пошуки моєї коханої дружини. Якщо ж я не впораюся за цей час, я сам прийду, щоб ти мене стратив.

— Що ж, згода! — відповів султан. — Відпускаю тебе на пошуки моєї доньки. Маєш сорок днів, як сам попросив. Але навіть не думай утекти від мене. Присягаюся життям, я хоч би й під землею знайду тебе.

І похнюплений Аладдін, сумно зітхаючи, вийшов від султана. Мешканці ж міста, навпаки, раділи, що його помилувано.

Аладдін потюпав вулицями міста, пригнічений і осоромлений. Ще пару днів він перебував у місті, не знаючи, що робити далі. Він страшенно переживав через горе, що спіткало їх із прекрасною Бадр аль-Будур. Третього дня Аладдін покинув місто, але йшов навмання, бо не знав, де слід починати пошуки. Довго він блукав пустелею, аж поки не опинився біля річки. З розпуки, що стискала його серце, він хотів кинутися у воду, аби розпрощатися із життям, та все ж опанував себе і вирішив цілком довіритися волі Аллаха. Аладдін присів на березі перепочити і від туги почав заламувати собі руки, ненароком зачепивши чарівний перстень, про який уже давно забув. Тієї ж миті перед ним постав велетенський джин і вигукнув:

— О володарю, твій раб перед тобою! Проси в мене що завгодно — я виконаю будь-яке бажання того, хто носить на пальці цей перстень.

Аладдін невимовно зрадів і наказав:

— О рабе цього персня! Я хочу, щоб ти повернув мені мій палац і мою кохану Бадр аль-Будур.

Але, на превелике юнакове здивування, джин скрушно похитав головою:

— Ти просиш неможливого! Це може зробити лише раб чарівної лампи.

— Тоді перенеси мене до мого палацу, якщо не можеш принести палац до мене!

— Слухаю і виконую! — вигукнув джин і Аладдін миттю опинився аж у Магрібі, де знаходився його палац. Там уже була ніч. Аладдін дуже втішився, упізнавши палац, й почав метикувати, як визволити його любу Бадр аль-Будур. Із такими думками Аладдін непомітно заснув (адже не спав уже зо п’ять діб) на невкритій землі просто неба. Прокинувшись уранці, він умився із джерельця, що неподалік било з-під землі, помолився, а потім сів під вікнами Бадр аль-Будур і… трохи згодом я розповім, що із ним було далі.

А зараз слухай-но, що було з царівною Бадр аль-Будур. Від розлуки з коханим чоловіком і батьком, а ще через погане ставлення до неї брудного нахабного магрібця вона постійно плакала й не спала ночами. Саме тоді, коли Аладдін сів під вікнами палацу, до неї увійшла невільниця, щоб допомогти своїй господині вдягнутися. І так мало статися, що невільниця, краєм ока зиркнувши у вікно, побачила Аладдіна.

— О царівно! Подивися, твій чоловік під вікнами палацу! — вигукнула вона.

Бадр аль-Будур підійшла до вікна і відчинила його. Аладдін підвів очі й побачив її. Вони привітали одне одного, умліваючи з радості. І царівна сказала:

— Підводься ж, увійди до палацу через потаємні двері — цього клятого ворожбита зараз тут нема!

Султанівна наказала невільниці впустити Аладдіна, а сама вийшла назустріч і кинулася коханому в обійми. Вони обоє заплакали від щастя, що нарешті знову бачать одне одного. Але слід було шукати вихід з тієї прикрої ситуації, у якій опинилися, тож Аладдін, не гаючи часу, запитав у дружини:

— Зоре моя кохана, я хочу дещо спитати у тебе. Я залишив у своїх покоях стару мідну лампу. Ти часом її не бачила?

— О любий мій, — зітхнувши, відповіла царівна, — саме через ту стару лампу і трапилась з нами біда.

— Розкажи мені, що ж сталося.

І вона розповіла чоловікові, як виміняла у магрібця стару лампу на нову, продовживши:

— Наступного дня ми побачили, що знаходимося отут, у Магрібі, о скарбе серця мого. А той клятий магрібець розповів, що переніс нас сюди із земель мого батька разом з нашим розкішним палацом за допомогою чарівної лампи та її могутньої сили.

— Розкажи ж мені, — попросив Аладдін, — про клятого магрібця. Він тобі казав, чого йому від нас треба?

— О коханий, — сумно мовила царівна, — щодня він лише раз, не більше, приходить у мої покої і намагається звабити мене, благаючи, щоб я проміняла тебе на нього. Він каже, що мій батько, султан, наказав відтяти тобі голову, що ти зі злиденної родини і розбагатів лише завдяки йому. Цей божевільний пхається до мене зі своїм коханням, але мені він огидний, я усім серцем ненавиджу його!

— А ти не знаєш, де він ховає лампу? — запитав її Аладдін.

— Носить із собою і ніколи з нею не розлучається. Лиш одного разу він вийняв її з-за пазухи і показав мені, — відповіла Бадр аль-Будур.

Тієї ж миті Аладдін дещо надумав і радісно наказав