Читати книгу - "Прокляте небо"

Євка відмахнулася, але Райка підтримала сестру.

– Чого ти людей сторонишся? Геть зазналася у своєму палаці! Ми з дівочою громадою вже й пиріжків з калиною й маком напекли!

– Дунько, сходи, – кинув брат Максим, заносячи дрова в хату. – Про тебе й так недобре вже по селу говорять…

– Та про мене від хрестин недобре говорили, – раптом добродушно засміялася дівчина. – То що, іти через те на луг калиною мазатися?

Довго ще вмовляли, і нарешті Євка зголосилася. Вдяглася було у свою стару латану сорочку, але сестри зупинили її.

– Це ж празник! Вдягайся, мов панночка! І намисто своє почепи! – засміялася Райка, блискаючи карими очима.

Нічого було робити, вдяглася й заквітчалася пишним вінком із лугових трав. Ішли на леваду всі втрьох: неодружені сестри Райка, Оленка й Дунька, тримаючись попід руки й приспівуючи. Із сусідніх вулиць підходили інші дівчата, так само святково вбрані й заквітчані. На просторій викошеній леваді понад річкою ріс розлогий кущ калини. Увесь укритий червоними намистинами, він щоліта чекав дівчат на виданні.

Юнаки взялися в коло й завели танці навколо куща, співаючи та заламуючи калинові гілки. Червоні кетяги вставляли в коси одна одній, ягодами обмащували щоки, приговорюючи, щоб парубки любили. А тоді заходилися вгадувати імена наречених.

– Ой, не знаю, дівчата… – манірно закинула руку за голову Оленка, – хто ж мене може посватати? Може, якийсь Степан? Чи Петрусь? Чи, може, Микитка?..

Дівчата сміялися й дивилися на Оленку, не ховаючи своєї заздрості. Оленку хлопці вже давно називали найгарнішою дівкою на селі. Чисте рум’яне личко, високі брови, великі темні очі, як у всіх дівчат із їхньої сім’ї, і м’яка зваблива посмішка. Недаремно вона була коронована на обжинки й пройшлася через усе Вітовське з пишним вінком із колосків на голові, бажаючи достатку в кожну хату.

Тож тепер, обходячи навколо куща, дівоча громада завела на честь Оленки пісню-замовляння:

Дівчата засміялися, і Оленка зашарілася від останніх слів.

– А от як зватимуть Дуньчиного нареченого… – ніби замислюючись, сказала Оленка. – Я думаю, що Сеньо!

– Сеньо? – здивувалася котрась із дівчат. – А це ще хто такий? У нас такого немає.

– У нас немає, а десь, може, і є! – заходилася сміхом Оленка. – Що поробиш, як таке ім’я придумалось!

Назбиравши повні жмені калини, дівчата за звичаєм понесли пучки матерям, але донести не вдалося. Лиш тільки ступили в гай, як з-за дерев повистрибували парубки, заходившись ловити дівчат. Хлопці прийшли не самі, а з музиками, тож хутенько розвели багаття, розподілили залишки їжі, налили горілки й почали танцювати.

Євка дивилася на ті танці якось відчужено. Їй ніби й хотілося піти з усіма в танок і разом із тим здавалося, що вона вже не належала цьому світові. Може, правду говорили сестри і вона просто зазналася?

Іванко двічі зачіпав її, тягнув танцювати, але Євка пручалася.

– Нога в мене болить, підвернула, ледь ступаю, – лукавила вона, бо нога сьогодні вже майже її не тривожила.

Роздивляючись танцюристів, обмащених калиною дівчат і розпащілих хлопців, Євка помітила чужого юнака, не з їхньої громади, що час від часу позирав на неї. Цибатий і сутулий, він весело вистрибував, незграбно рухаючи ногами та підсвистуючи.

Вечоріло, і хлопці дістали ще горілки. Євка випила другу чарку й швиденько закусила гіркою ягодою просто зі свого вінка.

– Гратимемо в притули! – раптом сказав хтось із хлопців.

Дівчата кинулися врозтіч. Не кожна була готовою грати в притули, та й для дівочої честі годилося вдавати, що тікаєш, навіть якщо дуже кортить до когось притулитися. Та деякі дівки й справді повтікали додому, інші ж не посміли, навіть якби й хотіли втекти, бо потім уся парубоцька громада засміє. Євка втекти не змогла – хлопці затримали.

Усі стали навколо багаття – хлопці навпроти дівчат. Вогонь підсвічував налякані обличчя, хтось задрижав чи від холоду, чи від страху.

– Звичай каже, – раптом заговорив Іван, – для гарного гостя – гарний шматок! Перед тим, як ділитимемося, хто з ким спатиме, наш товариш Сеньо із Гнатівки обере собі дівчину першим. Пам’ятаймо, що дівчина відмовити не може, бо відмовляти гостю – гріх!

Усі завмерли, дивлячись, як Сеньо виходить уперед. Дівчата сторожко перезирнулися – ніхто не хотів притулятися до незнайомця, та ще й такого дивакуватого. Сеньо всміхнувся й повільно пройшов між дівчатами, вдивляючись в обличчя.

– Ось цю хочу! – нарешті сказав він, тикаючи пальцем просто в груди Євки.

– Та не піду я! – спробувала відсторонити його палець вона.

– А хто тебе, небогу, питатиме! – встряв Іван, підштовхуючи її зі спини. – Звичай є звичай! Чи ти хочеш наше село осоромити?

Євка озирнулася на всіх. Дівчата раділи, що чужинець обрав не їх. Іванко якось хитро мружився. «Мстився», – зрозуміла Євка. І Оленка про це знала! Євка знайшла її поглядом – та спокійно всміхалася й навіть підбадьорювала:

– Іди, сестро, не бійся!

Від нього тхнуло самогоном і потом. Його дрібні, глибоко посаджені очі були затуманені, долоні – вологими й слизькими. Страшенно хотілося випручатися й бігти геть, але парубок вів її по леваді, тримаючи за плечі. Потім легко штурхонув у спину під копицю сіна і, поставивши руки в боки, нетверезим язиком пробелькотів:

– Спатимемо тут!

З іншого боку копиці почулося шарудіння – то вмостилася вже інша пара. Чому Оленка їй нічого не сказала? Чому вмовляла йти сьогодні?

Чужинець ліг до Євки під копицю, повертаючись на бік, обличчям до дівчини. Євка виставила наперед руки, з-під лоба зиркаючи на Сеньо:

– Лише через сорочку! – попередила вона. – Зрозумів?

– Та зрозумів я, що ти дівка гонорова! – засміявся хлопець. – Через сорочку, так через сорочку. Чого ти б’єшся, як риба в ополонці. Попустися й лягай мирно.

Парубок узяв її за плечі й міцно притулився до неї, обіймаючи та водячи руками по спині, де ще відчувалися сліди від нещодавніх різок, і внизу, по сідницях.

Дівчині хотілося вирватися. Вона подумала про вчителя й про те, що він, учена людина з міста, не схвалив би таких дикунських сільських звичаїв. Сеньо поклав долоні на її маленькі груди й боляче стиснув. Його руки рухалися вниз, до живота й нижче.

Євка багато чула про притули. Чула, що всі дівчата до заміжжя через них проходили, лише котрійсь щастило самій обрати собі парубка. Іншим щастило менше, і після притул вони нерідко лишалися покритками й мусили все життя жити в