Читати книгу - "З далеких планет, Олександр Павлович Бердник"

А в лісі зовсім розвиднілось. Попоївши, хлопці вирушили далі. І тільки тепер Владлен звернув увагу, що годинник на панелі показував другу ночі.

— Що таке? Чи годинник стояв? — здивувався він. — Надворі білий день, а він показує другу…

“Буран” мчав, як ракета. Нарешті він виніс наших мандрівників із лісу.

— Може, то Місяць зійшов? — невпевнено спитав Борисьо.

— Тепер Місяця не видно… Недавно ж була остання чверть…

Владлен наморщив лоба, ніби розв’язував

якусь складну задачу. Потім різко загальмував і зупинив “Бурана”. Прожогом вискочив на сніг.

— Ой Борисю! — загукав. — Скоріше, скоріше!

Він кричав, задравши голову вгору. Борисьо миттю вистрибнув з кабіни і собі подивився на небо. Подивився, та так і закляк, не в силі відірвати очей від величного видовища. Через усе небо від обрію до обрію проступала широка золота смуга. Вона все яскравішала і ось уже стала схожа на велетенську веселку, тільки що не різноколірну, а таку, як сонце.

— Це ж кільце!.. Навколо Землі!..

— Кільце! Ох і світить же здорово!

На радощах вони кинулись обнімати один одного. А коли перша хвиля радості пройшла, Владлен похитав головою:

— Спізнились… Таку історичну мить проґавили…

Він настроїв приймач, і з динаміка залунав дівочий голос:

— …Кільце навколо Землі створено! Особливо багато додаткового сонячного тепла одержать північні області. Сніжний покрив розтане, ночі будуть зовсім світлі…

Коли заграла музика, Владлен сказав:

— Чув? Сніг розтане… Треба поспішати назад, а то вже й зараз почувається — мороз ослаб. А там, гляди, і струмки потечуть… Більше не доведеться кататись. Очі його пойнялися сумом. Завів мотор, сани неквапливо розвернулися і почали розгін.

— А знаєш що? — заговорив Борисьо. — Давай передамо оці сани в музей! Колись, у майбутньому, подивляться школярі і згадають той час, коли були сніги, морози…

— …Коли природа на кілька місяців завмирала, — додав Владлен. — Згоден, поставимо в музей!

“Буран” мчав до лісу. Це був його останній рейс.

А над полями, містами, горами і річками, над всією Землею сяяло, щироке золотаве кільце.

Що далі відходила стрімка яхта од берега, то вищими ставали хвилі. Несподіваний порив вітру так трусонув легке суденце, що Карранса інстинктивно вчепився обома руками за бильця крісла, намертво прикріпленого до підлоги сфероїда. Вітер, справжній морський вітер, пругко штовхав в обличчя, забирався під розстебнутий комбінезон, до самої води пригинав білий парус.

— Витримає? — Карранса вказав на парус, що тремтів од напруги, і напівобернувся до сусіда. Щоб пересилити гул розгойданого моря, йому доводилось кричати на все горло.

— Це релон — річ надміцна, — швидше прочитав з губ, ніж почув він відповідь Стафо, першого штурмана “Ренати”.

Ніс яхти то високо задирався над водою, то глибоко заривався в хвилю, підкидаючи догори білі буруни. Сонце вже висіло низько, і його промені ковзали по зелених хвилях південного моря. До червоного сонця швидко летіла сіра пухнаста хмарка.

Яхта різко змінила курс, і солоні бризки, справжні морські бризки, окропили обличчя Карранси. Він крутнув головою і навіть примружився від задоволення.

А в молочно-білій далечі вже виростали строгі лінії пристані, гордо піднесені вгору куполи…

Слідом за іншими членами екіпажу Стафо і Карранса покинули сфероїд, де демонструвався сферофільм, і йшли тепер досить вузьким коридором, освітленим приємним зеленкуватим світлом.

— Непогано прогулялись, га? — хитро підморгнув Карранса.

— Чудово, — посміхнувся Стафо, — але якби менше хитало на хвилях. Справжня тобі Біскайська затока…

Втім, Стафо добре знав, що білосніжна яхта, борт якої вони щойно залишили, розтинала гостинні води Чорного моря біля Аю-Дагу, де знімався сферофільм, який вони щойно дивилися: на зйомках його був присутній капітан “Ренати” Петро Брагін. І він сам подав думку — щосуботи здійснювати всім екіпажем зорельота ці збудливі прогулянки на легкокрилій яхті.

— Ти куди тепер?

— У мене вахта, — зітхнув Карранса. — Нудота… Мене чекають шість годин мертвого штилю на екрані. Уже вісім місяців у нас жодної, навіть незначної пригоди!

— І ти невдоволений з цього?

— Та… ну, хоча б щось трапилось!

Розмовляючи, друзі дійшли до масивних круглих дверей, що замикали коридор.

— Мені час, — мовив Карранса, відхиляючи коричневі двері. — Щасливого чергування.

— Коли звільнишся, теленькни мені по відеофону. Зустрінемось і зіграємо в шахи.

— Прагнеш реваншу? — примружився Карранса.

— Звичайно!

— Добре, подзвоню.

Карранса зачинив дверцята ліфта і натиснув кнопку центральної рубки управління. Куляста кабіна смикнулась і безшумно помчала, нарощуючи швидкість. Крізь прозору оболонку кабіни миготіли складні сплетіння труб і хвилеводів, східцеві майданчики. Кабіна то злітала вертикально вгору, то ковзала по похилій, то рухалась по дузі.

В головній рубці все було як звичайно. Величезний екран, що займав майже всю передню стіну, сяяв рівним блакитним світлом. На нього з усіх боків дивились чутливі очі фотоелементів. Зображення з екрана передавалось до різних аналізаторів. Перш за все дані поступали до головного електронного мозку зорельота, а мозок, залежно від одержаної інформації, вносив відповідні корективи в ракетну траєкторію. Одночасно працювала дублююча система, що контролювала висновки головного електронного мозку. Автопілот вносив зміни в траєкторію лише тоді, коли вирахувані поправки в обох випадках збігалися.

Карранса спершу зиркнув на інфралокатор: опуклий градуйований екран його був зовсім чистий — простір попереду “Ренати” на сотні тисяч кілометрів вільний… На цьому гігантському відрізку шляху зорельоту