Читати книгу - "Таємниці розкриває санскрит, Степан Іванович Наливайко"

Напрошується тут і скіфська паралель. В одній із легенд про походження скіфів Геродот у У ст. до н.е. мовить, що престол дістався наймолодшому з трьох синів Геракла й доньки ріки Борисфен (давня назва Дніпра). Античні автори, як правило, ототожнюють індійського Крішну з грецьким Гераклом, тобто виходить, що й Крішна причетний до генеалогічної легенди про трьох синів, яких звали Ліпоксай, Арпоксай і Колаксай. Саме Колаксай, наймолодший із братів, зумів справитися з випробуваннями і стати першим скіфським царем, заснувавши царську династію. Цікаве й саме ім'я Колаксай, що складається з Кола+ксай, де ксай — «правитель», «цар», а кола споріднене із санскритським кула — «всі», «рід», «плем'я» (СРС, 167). Тобто ім'я Колаксай означає «Ватажок/Вождь/Цар роду/племені» й постало ім'я, слід гадати, з первісного терміну на означення племінного ватажка. Так що ім'я Пуру та компонент Кола- виявляють значеннєву тотожність, а самі Пуру та Колаксай — і функціональну.

Таким чином, міф про царя Яяті й <55> п'ятьох його синів можна сприймати як підтвердження на міфологічному рівні балто-слов'янської єдності, про яку стільки сперечаються історики й мовознавці. Справді-бо, матері у п'ятьох братів різні, але батько — спільний, причому він кшатрій, тобто походить із воїнського стану. Матері ж належать до різних соціальних верств: Деваяні, мати Яду й Турвашу, — брахманка, тобто з вищого стану давньоіндійського суспільства, жрецького. А Шарміштха, мати Ану, Друх'ю та Пуру, належить, як і сам Яяті, до воїнського стану, другої за значимістю верстви тогочасного суспільства. Саме між брахманами-жерцями й воїнами-кшатріями точилася постійна боротьба за верховну владу, на описи чого багатий давньоіндійський епос, особливо «Махабгарата». Рясно ці два стани відбиті й на українському терені, як, до речі, й два інші — вайш'їв та шудрів. З чого й недвозначний висновок: як і індійці, предки сучасних українців теж добре знали чотиристановий суспільний поділ.

За соціальним статусом брахманка Деваяні стоїть дещо вище від кшатрійки Шарміштхи. Та, з іншого боку, шлюб брахманки з кшатрієм, як у випадку з Деваяні та Яяті, не схвалюють індійські приписи — пошлюбники мусять належати до одного суспільного стану. А шлюб брахманки з кшатрієм небажаний, що й відбиває відповідний термін на означення такого шлюбу — пратілома, «протиприродний». І навпаки, шлюб Яяті й Шарміштхи природніший і законніший, попри навіть те, що обоє не відбули належного весільного обряду. Бо обоє належать до одного стану.

Отже, виходить, що ведійські ану, друх'ю та пуру — воїнські, кшатрійські племена, оскільки «Махабгарата» відносить батьків Ану, Друх'ю та Пуру до кшатріїв. А яду й турвашу — напівбрахманські-напівкшатрійські племена, оскільки в тій же «Махабгараті» батьком Яду і Турвашу є кшатрій, а мати — брахманка. Інакше кажучи, слов'янські племена — це воїнські, кшатрійські племена, а балтійські — напівкшатрійські-напівбрахманські, де неабиякий вплив мали саме жерці. Очевидно, цим можна пояснити те, що саме балтійські племена найдовше опиралися прийняттю християнства і проти них здійснювали часті походи київські та галицько-волинські князі.

Туровці більше споріднені з ятвягами, якщо йти за давньоіндійським міфом, бо в них спільні батьки. А дреговичі, поляни і, можливо, анти виявляють близьку спорідненість між собою, бо в них теж спільні батьки. Та загалом усі вони — братні племена.

Бгрігу, легендарний мудрець і чоловік Пуломи, доводився прадідом Яду й Турвашу по матері, їх, як мовить «Рігведа», Індра привів з далеких країв (Лелеков, 152). Та ж «Рігведа» знає плем'я бгрігу, воно згадується серед десяти арійських і неарійських племен, які воювали з царем-арієм Судасом і зазнали від нього поразки. Нині серед українців <56> побутує прізвище Судас (я особисто знаю молодого журналіста з таким прізвищем) і Сдасюк (первісно — Судасюк) — його має, наприклад, автор книги «Штати Індії». Ім'я Судас із санскриту означає «Щедрий на пожертву» (богам).

Видатнии індійський мовознавець Суніті Кумар Чаттерджі /1890 — 1977/, з ініціативи якого давньоукраїнська епічна пам'ятка «Слово о полку Ігоревім» побачила світ бенгальською мовою, вважає, що плем'я бгрігу з основною масою індоєвропейців мігрувало до Малої Азії, де стало називатися брігес або фрігес, тобто фрігійцями. Там частина їх лишилася й поступово змішалася з місцевим населенням, а частина вирушила на пошуки нових територій /Чаттерджи, 51/. Страбон свідчить, що перед Троянською війною фрігійці прибули до Малої Азії із Фракії і через кілька століть утвердилися тут як господарі Малої Азії. А фрігійці, як і фракійці, троянці, лідійці, карійці, етруски належали до так званих іллірійських народів. Геродот пише, що фрігійці переселилися до Малої Азії з Балкан, разом із вірменами (Геродот, VІІ 73).

3гадка про фрігійців у зв'язці з вірменами цікава тим, що на зламі двох ер в історичній Вірменії жили значні індійські громади, особливо в Тароні (зараз у Туреччині). Саме з Тарону походить легенда про трьох братів з області Палунь — Куара, Мелтея і Хореана. Її дедалі певніше співставляють із літописною легендою про полянських князів Кия, Щека й Хорива. Причому вірменська легенда містить вкрай важливу подробицю, відсутню в літописній легенді — батьками трьох братів вона називає двох індійських князів. І навіть подає їхні імена — Деметр та Гісане. <57>

Геродот у V ст. до н.е. серед кількох версій про походження скіфів подає і ту, яка, за словами історика, належить самим скіфам. На пустельній доти землі від Зевса й дочки ріки Борисфен (давня назва Дніпра) народилася перша людина — Таргітай. Троє його синів — Арпоксай, Ліпоксай і Колаксай — стали родоначальниками скіфських племен, але першим царем і засновником династії скіфських царів став наймолодший з братів, Колаксай. Бо тільки йому далися до рук магічні дари, які впали з неба — золоті чаша, сокира, плуг і ярмо. Як пише Геродот, усі разом скіфи називаються сколоти, за іменем їхнього царя Колаксая. Скіфами ж їх назвали греки (Геродот, 181).

Отже, виходить, що сколоти — самоназва скіфів