Читати книгу - "Домбі і син, Чарльз Діккенс"

- Я далеко не прихильник того, що деякі особи ліберальних настроїв називають загальним навчанням. Але нижчі класи обов’язково треба вчити! Щоб вони розуміли своє становище й уміли відповідно поводитись. Тому я стою за школу. Маючи змогу записати дитину в дуже давній заклад, званий по імені одного достойного братства, «Благодійні Точильники», 12 де школярам дають не лише пристойну освіту, а й формений одяг з бляшкою, я (повідомивши спершу через місіс Чік вашу сім’ю) записав туди вашого старшого сина, і, наскільки мені відомо, сьогодні йому вже видали форму. Номер її сина,- сказав містер Домбі, повернувшись до сестри й говорячи про хлопця, як про візника,- номер його - сто сорок сім. Луїзо, поясніть.

- Номер сто сорок сім,- сказала місіс Чік.- Це, Річардс, гарненька курточка з теплого синього сукна, такий самий кашкет з жовтогарячою стрічкою, червоні вовняні панчохи і дуже міцні шкіряні штани. Самому можна носити і богу дякувати,- захоплювалася місіс Чік.

- Подумати тільки! Ви повинні пишатися, Річардс! - вкинула слово міс Токс.- «Благодійні Точильники»!

- Дуже вдячна вам, сер,- непевним тоном відповіла Річардс.- За вашу доброту і пам’ять про моїх діток.- В той же час образ Байлера - Благодійного Точильника в описаних місіс Чік незнищенних латах, що облягають його короткі ніжки,- промайнув перед очима Річардс, зволоживши їх.

- Дуже рада бачити у вас стільки чуйності, Річардс,- сказала міс Токс.

- Це дозволяє сподіватися,- мовила місіс Чік, яка пишалася своїм знанням людської натури,- це дозволяє сподіватися, що в світі ще де-не-де є іскорки вдячності й благородних почувань.

Річардс відповіла на ці компліменти, вклоняючись і бурмочучи слова подяки. Проте, нездатна подолати збентеження, у яке вкинув її образ сина в його розкішному вбранні нижче пояса, вона поволі відступала до дверей і зітхнула з полегшенням тільки тоді, як опинилася поза ними.

Короткочасні ознаки відлиги, що з’явилися разом з появою Річардс, з нею ж і зникли, і знову запанував жорстокий, як досі, мороз. Двічі з кінця столу донеслося мугикання містера Чіка, але в обох випадках то був уривок похоронного маршу з «Саула». 13 Гості, здавалось, холонули дедалі більше і потроху переходили в застиглий, твердий стан, мов страви на столі, за яким вони зібралися. Нарешті місіс Чік зиркнула на міс Токс, та відповіла їй поглядом, і обидві підвелися з місць, кажучи, що час іти додому. Містер Домбі зустрів цю заяву цілком байдуже, і, попрощавшись з ним, дами вийшли під опікою містера Чіка, котрий, ледве вони залишили дім і його господаря у звичній для нього самотині, запхав руки в кишені і, вигідно вмостившись у кареті, засвистав. На обличчі його при цьому було стільки похмурого презирства, що місіс Чік не насмілилася ні протестувати, ні взагалі будь-як докучати йому.

Річардс, дарма що тримала на колінах маленького Поля, не могла позбутися думки про свого первістка. Вона розуміла, що то - невдячність, але день цей наклав свій відбиток і на товариство «Благодійних Точильників», і їй увесь час увижалася олов’яна бляшка з номером сто сорок сім, як своєрідна ознака його формальної, непривітної атмосфери. І коли, в дитячій, вона розповіла про «любі ніжки», перед нею знову постав привид у формі.

- Не знаю, що я віддала б,- сказала Поллі,- щоб побачити мого бідолашного хлопчика, поки він звикне до неї.

- Ну, то знаєте, що я вам скажу, місіс Річардс,- відповіла Ніппер, перед якою Поллі виливала душу,- ідіть подивіться на нього, то й вам стане легше.

- Містер Домбі буде проти,-зауважила Поллі.

- Чого ж це він буде проти, місіс Річардс! - відмовила в’їдливо Ніппер.- Гадаю, він дуже б тішився, якби його питали!

- А ви, значить, зовсім не питалися б у нього?

- Ні, місіс Річардс, і не подумала б! - відповіла Сюзанна.- Ваших наглядачок Чік і Токс, як я сама чула, завтра не буде, а ми з міс Фло підемо вранці гуляти з вами, і прошу дуже, місіс Річардс, коли ви хочете можемо прогулятися туди аж ніяк не гірше, ніж назад і вперед по вулиці, і навіть краще.

Спершу Поллі категорично відхилила цю ідею, але поволі перейнялася нею, в міру того як в її уяві дедалі виразніше почали вимальовуватись заборонені образи її рідного дому та дітей. Нарешті, вирішивши, що, коли вона на хвилиночку підійде до дверей свого дому, великої шкоди не буде, Поллі пристала на пропозицію Ніппер.

Коли справу було в отакий спосіб полагоджено, маленький Поль ревно заплакав, немов передчував, що нічого доброго з цього не вийде.

- Що з ним сталося? - здивувалася Сюзанна.

- Він, певне, змерз,- відповіла Поллі й стала заколисувати його, походжаючи по кімнаті.

Западав холодний осінній вечір, і, заколисуючи дитину та пригортаючи її до грудей, Річардс крізь нахмурені вікна бачила, як рясно сиплеться посохле листя.

Ще зранку пойнята лиховісними передчуттями, Поллі, напевне, зреклася б думки про самовільну вилазку та попросила б формального дозволу на побачення із номером сто сорок сьомим під грізним домашнім наглядом містера Домбі, якби не безнастанні спонукання її чорноокої компаньйонки. Сюзанна, котрій дуже вже кортіло здійснити цю екскурсію і котра, як і Тоні Лампкін, 14 досить стійко зносила розчарування інших, але не терпіла розчаровуватись сама, спромоглася збудити в душі Поллі стільки сумнівів щодо другого варіанту і навести стільки нехитрих доказів на користь першого, що не встиг містер Домбі показати статечну спину, рушаючи у свою щоденну путь до Сіті, як його син, і сам того не відаючи, був уже в дорозі до Оленячих Садів.

Ця милозвучна місцина знаходилася в передмісті Лондона, відомому її мешканцям під назвою Кемберлінг-Таун. Словосполучення це на туристичному плані Лондона, видрукованому на носовичках, скорочено (для зручності й не без підстав) до Кемден-Таун. Саме туди й попростували обидві няньки з своїми вихованцями - Річардс, звичайно, несла Поля, а Сюзанна тягнула маленьку Флоренс за руку, час од часу, коли вважала це за потрібне, підштовхуючи та смикаючи її.

Саме під ту добу перший удар великого землетрусу збурив околиці до самого нутра. Сліди його давалися взнаки на кожному кроці: будинки були розвалені,