Читати книгу - "Крізь час. Темна вежа II"

хто з них з неприхованою цікавістю поглядає на екіпаж літака і стюардес, що скупчилися біля дверей туалету. Екіпаж, зі свого боку, чітко усвідомлював, що занадто відверті дії можуть спровокувати пробудження бабая-терориста, який нині міцно засів у підсвідомості кожного пасажира літаків. Макдональд знав, що правда на боці штурмана і бортінженера, розумів, що наркотики, швидше за все, у пластикових пакетах, на яких лишилися відбитки пальців того козла. І все одно в голові, не замовкаючи ні на мить, лунав сигнал тривоги. Щось було не так. Щось всередині нього волало «Шахрай! Шахрай!», наче цей хлопець з місця 3A був аферистом з річкового судна, який заховав у рукаві купу тузів і готовий їх усі викласти.

– Він не робив спроб злити воду, – сказала Сюзі Дуґлас. – Навіть кранів у раковині не відкривав. Якби відкривав, ми б почули шум повітря. Я щось чула, але…

– Іди, – обірвав Макдональд і різко перевів погляд на Джейн Дорнінґ. – Ти теж. Ми самі впораємося.

Густо почервонівши, Джейн відвернулася, готова піти геть.

А Сюзі тихо сказала:

– Джейн його вирахувала, а я побачила у нього під пахвами горби. Гадаю, ми залишимося тут, капітане Макдональд. Якщо ви захочете оголосити нам догану за порушення субординації, що ж, воля ваша. Але запам’ятайте: ви можете облажатися і зіпсувати УБН чималу оборудку.

Їхні погляди схрестилися, метаючи блискавки.

– Ми з вами відлітали сімдесят чи вісімдесят рейсів, Мак. Я хочу бути вашим другом, – сказала Сюзі.

Макдональд дивився на неї ще якусь мить, а потім кивнув.

– Гаразд, можете залишитися. Але відступіть на крок назад до кабіни, обидві.

Він зіп’явся навшпиньки, подивився назад і побачив, що кінець черги щойно перемістився з туристичного до бізнес-класу. Лишилося дві, можливо, три хвилини.

Він повернувся до представника компанії «Дельта», який стояв біля люка і пильно до них придивлявся. Мабуть, він відчув, що щось коїться, бо дістав рацію з чохла і тримав її напоготові.

– Скажи йому, щоби прислали сюди митників, – тихо звелів Макдональд, звертаючись до штурмана. – Трьох чи чотирьох. Озброєних. Негайно.

Штурман пропхався крізь чергу пасажирів, з легкою посмішкою роздаючи направо і наліво вибачення, і тихо перемовився з представником. Той підняв рацію і так само тихо щось у неї сказав.

Макдональд (котрий за все життя не вводив у свою систему нічого міцнішого за аспірин, та й той лише зрідка) повернувся до Діра. Його губи стислися в тонку білу смужку, що нагадувала шрам.

– Щойно останній пасажир залишить літак, ми зламаємо двері цього лайноприймача, – сказав він. – І мені начхати, будуть тут митники чи ні. Ясно?

– Так точно, – відповів Дір і поглянув на хвіст черги, який поволі просувався в салон першого класу.

15

– Дістань мого ножа, – звелів стрілець. – Він у мене в кошелі.

Жестом він показав на сумку з потрісканої шкіри, що лежала тут же, на піску. Зовні це було більше схоже на великий рюкзак, ніж на кошіль. Такі сумки, вирушаючи у мандри Аппалачською стежиною, брали з собою гіппі. Вони брели й балділи від природи (а час від часу, може, й від сигаретки). Тільки ця сумка була схожа на життєво необхідну річ, а не просто на атрибут іміджу якогось телепня, річ, що витримала безліч років непростих – а може, навіть відчайдушних – мандрів.

Показав жестом, але не пальцем. Цього він зробити не міг. Едді здогадався, чому права рука чоловіка була обв’язана брудною ганчіркою: на ній бракувало кількох пальців.

– Візьми, – наказав він. – Розріж стрічку. Постарайся не поранитися. Це просто. Будь обережний, але дій швидко. У нас майже не залишилося часу.

– Знаю, – відповів Едді й став навколішки на пісок. Усе це відбувалося не насправді. У цьому заковика, у цьому відповідь. Як сказав би Генрі Дін, великий мудрець і видатний наркаш, люлі-люлі, клац та шасть, глузд втрачаєш – ну й напасть, дах твій зносить – не біда, бо життя – дурна вигадка, не турбуйся цим і крапка, зараз вмажемось гарненько, і настане кайф швиденько.

Нічого цього не було насправді, усе це просто якийсь надзвичайно яскравий глюк, тож краще не смикатися і сприймати все як є.

Яскравішого глюка годі було й сподіватися. Він потягнувся до «блискавки» (а може, до липучки) на чоловіковому кошелі і раптом побачив, що сумка зашнурована хрест-навхрест ремінцями з сиром’ятної шкіри. Деякі з них були порвані та дбайливо зав’язані, а вузлики були такими маленькими, що легко проходили в петельки, ущільнені кільцями.

Едді потягнув за ремінець, розкрив сумку і знайшов ніж під трохи вологим пакунком, у якому були кулі, обгорнуті шматком сорочки. Один погляд на руків’я – і Едді від захвату затамував подих… воно було з чистого срібла, сіро-білого кольору, оздоблене складним різьбленим візерунком, що, мов магніт, притягував до себе погляд…

Вухо пронизав нестерпний біль. Він проревів у голові, й очі миттєво заступив червоний туман. Едді незграбно перечепився через відкритий кошіль, впав на пісок і, підвівши погляд, побачив блідого чоловіка в обрізаних чоботах. То був не глюк. Сині очі, що гнівно виблискували на обличчі людини, яка стояла на порозі смерті, були реальнішими за саму дійсність.

– Помилуєшся пізніше, в’язню, – сказав стрілець. – А зараз просто користуйся.

Едді відчував, що його вухо пульсує болем і розпухає.

– Чому ти мене так називаєш?

– Ріж стрічку, – суворо сказав стрілець. – Якщо вони вдеруться до он тієї вбиральні, поки ти ще тут, то, як мені здається, ти залишишся тут на дуже довгий час. А невдовзі за єдину компанію тобі правитиме труп.

Едді витяг ножа з піхов. Не просто старовинний – стародавній. Прадідівський. Лезо, заточене так майстерно, що його майже не було видно, здавалося вічністю, відлитою в металі.

– На вигляд гострий, – невпевнено промовив Едді.

16

Група останніх пасажирів виходила на трап. Одна з них – жінка років сімдесяти з надзвичайно розгубленим виглядом (притаманним хіба що тим дуже вже немолодим людям, хто літав уперше чи погано володіє англійською) зупинилася і показала Джейн свої квитки.

– Як мені знайти літак на Монреаль? – спитала вона. – А мій багаж? Мені проходити митницю тут чи там?

– На верхній площадці трапа вас зустріне представник компанії, який залюбки відповість на всі ваші питання, мем, – сказала Джейн.

– А чому ви не можете надати мені потрібну інформацію? – обурилася стара. – На трапі досі повно люду.

– Проходьте, пані, не затримуйтеся, – втрутився капітан Макдональд. – У нас проблема.

– Ну що ж, тоді вибачте, що я й досі жива, – роздратовано озвалася жінка. – Мабуть, я просто впала з катафалка!

І продефілювала повз них, задравши носа, наче собака, що чує пожежу ще на віддалі, затиснувши в одній руці