Читати книгу - "Не той став, Нечуй-Левицький"

Вони з-під мос­ту побігли прос­то до дя­ко­вої ха­ти, вис­та­ви­ли во­ро­та і за­ки­ну­ли їх на ха­ту. Один па­руб­чак на­ла­пав у клуні маз­ни­цю з ква­чем і ви­ма­зав дьогтем чис­то всі стов­пи ко­ло воріт, ще й маз­ни­цю по­че­пив звер­шеч­ку на стовпі.

- Треба при­пи­ни­ти вра­жих синів, - гу­кав го­ло­ва до пи­са­ря, - дуріють, мов не­са­мо­виті; і впи­ну їм не­ма. А вже той Де­нис, то та­кий сва­во­лець, що й на світі не­ма та­ко­го. Він усім па­руб­кам дає привід, - го­во­рив го­ло­ва, при­га­ду­ючи два Де­ни­сові ку­ла­ки, сту­лені до­ку­пи.

Через кільки день го­ло­ва по­ло­вив усіх про­вин­ників і по­са­див на день в хо­лод­ну, а Де­ни­са, як привідця то­му всьому, по­са­див на три дні.

Чутка про це дійшла і до ба­би Зіньки, і до Насті. Насті бу­ло шко­да Де­ни­са. Во­на не втерпіла, од­вер­ну­лась од ма­тері і по­ча­ла пла­ка­ти. Ма­ти приміти­ла ті сльози, і тільки тяж­ко зітхну­ла. Нас­тя крадько­ма втер­ла сльози ру­ка­вом, про­жо­гом вибігла з ха­ти і схо­ва­лась над­ворі, в сад­ку, щоб ніхто не ба­чив тих сліз.

«І доб­ре мені, і го­ре мені з ти­ми дітьми, - ду­ма­ла ба­ба Зіня, зістав­шись са­ма в хаті, - Де­нис дав­ненько вже вча­щає до моєї ха­ти; він лю­бить Нас­тю, я вже це дав­ненько приміти­ла. І Нас­тя гор­неться до Де­ни­са. Не­дур­но ж по­ли­лись в неї сльози з очей. Ой, го­ренько мені! Де­нис і гар­ний з се­бе, і най­мен­ший син в ба­га­тенько­го батька. Пом­ре батько, він ма­ти­ме чи­ма­ло по­ля, і батьків го­род, і ха­ту. Усе, здається, га­разд, усе га­разд, та тільки го­ренько, що Де­нис ще змал­ку був пе­ще­ний, пал­кий на вда­чу, як той по­рох; ще й до то­го за­водіяка; в уся­ких ду­рос­тях він пер­ший дає па­руб­кам привід. Бо­ялась я за Со­ломію, бо­юся й за Де­ни­са».

Баба Зінька знов важ­ко зітхну­ла, пе­ре­би­ра­ючи півмітки та лад­на­ючи мо­то­ви­ло, щоб мо­та­ти по­чин­ки.

Одсиділи па­руб­ки день в хо­лодній за свою про­ви­ну, од­сидів і Де­нис три дні. Їх по­ви­пус­ка­ли і на­ка­за­ли, щоб во­ни більше не дуріли. Од­на­че че­рез тиж­день після то­го па­руб­ки знов зібра­ли­ся на ве­чор­ниці. Го­ло­ва знав про те, знав і де­сяцький, але во­ни вже не пішли роз­га­ня­ти ве­чор­ниць. Та й лю­де по­ча­ли вже наріка­ти на го­ло­ву, що він роз­га­няє ве­чор­ниці, бо тре­ба ж десь по­гу­ля­ти та по­ба­ви­тись мо­ло­дим хлоп­цям та дівча­там.

- А що! А я та­ки на свой­ому пос­та­вив! Та­ки бу­дуть в нас ве­чор­ниці! - го­во­рив Де­нис, зай­шов­ши за­раз після ве­чор­ниць до Ро­ма­на та до Со­ломії.

- А що мені з то­го, що бу­дуть ве­чор­ниці, ко­ли ме­не ма­ти не пус­кає на ве­чор­ниці, - обізва­лась Нас­тя, - що мені з то­го, що другі дівча­та на­гу­ля­ються й наспіва­ються, а я, як сиділа до­ма, так і сидіти­му.

В бідної дівчи­ни аж сльози на­вер­ну­лись на очі, так їй хотілось гу­ля­ти на ве­чор­ни­цях.

- Не жу­ри­ся, Нас­те! Хоч ти не бу­деш гу­ля­ти на ве­чор­ни­цях, за­те ж я при­хо­ди­ти­му сю­ди до Ро­ма­на, при­но­си­ти­му книж­ки та бу­ду чи­та­ти й тобі. От тобі бу­дуть і ве­чор­ниці! - обізвав­ся Де­нис.

І він справді час­тенько забігав до Ро­ма­на ве­чо­ра­ми, при­но­сив книж­ки, чи­тав їх Со­ломії та Насті. І йо­му приємно бу­ло по­сидіти з Нас­тею, по­ба­ла­ка­ти з нею та по­жар­ту­ва­ти. З її тем­них очей не­на­че ли­лось на йо­го щас­тя. Йо­му хотілось, щоб те щас­тя ли­лось на йо­го і ніко­ли не пе­рес­та­ва­ло.

«Коли б бог дав діжда­ти різдва, за­раз після но­во­го ро­ку заш­лю ста­ростів до Насті. Во­на ме­не, здається, лю­бить, бо гор­неться до ме­не, усе пог­ля­дає на ме­не лас­ка­ви­ми очи­ма. Ой, як дов­го жда­ти до різдва!» - ду­мав Де­нис, пог­ля­да­ючи на темні, як те­рен, Нас­тині оче­ня­та.

Але на біду Де­ни­сові, пе­ред са­мим різдвом до ба­би Зіньки зай­шов її сват Филін.

- Чи ви чу­ли, сва­хо, що ви­роб­ля­ють па­руб­ки? Чо­го нат­во­рив в корчмі Де­нис? - спи­тав Филін в ба­би Зіньки.

- Ні, не чу­ла, бо я все сид­жу до­ма та пря­ду: доп­ря­даю півмітка на ос­но­ву, - ска­за­ла ба­ба Зінька.

- Я вже не знаю, що далі й бу­де на світі. Які те­пер па­руб­ки ста­ли! Ой гос­по­ди! Во­ни, бач, вчені, в школі вчи­лись. Вчені во­ни та нед­рю­ко­вані! - бідкав­ся Филін.

- Що ж там та­ке тра­пи­лось? - спи­та­ла ба­ба Зінька.

- Та оце в неділю прий­шов Де­нис до корч­ми з своїми при­яте­ля­ми. Взя­ли во­ни квар­ту горілки, посіда­ли за сто­лом, ви­пи­ли по чарці, а потім Де­нис ви­тяг з ки­шені цілий шма­ток са­ла та кільце ков­ба­си. Ки­ну­лись па­руб­ки до то­го са­ла, як вов­ки на вівцю, та да­вай за­ку­шу­ва­ти. Лю­де по­ча­ли на них гри­ма­ти, що те­пер піст, а во­ни ре­го­чуться та на­ми­на­ють са­ло. А Де­нис вхо­пив дві чет­вер­ти­ни са­ла в ру­ки. хо­дить по корчмі поміж людьми та й їсть, навіть не пок­ра­яв­ши, а в другій руці дер­жить ков­ба­су. Хо­дить поміж людьми та драж­ниться та й при­ка­зує:

«Оце вам гріх! Оце вам гріх! Оце вам свя­тий піст, свя­та пи­липівка!»

- Ой гос­по­ди, яка роз­пус­та. Яка поп­со­ваність! То це вже для їх не­ма й пос­ту? - аж крик­ну­ла ба­ба Зінька.

Нема для них ні се­ре­ди, ні п'ятниці, ні пос­ту. Же­руть ско­ром­не, мов ті жи­ди, чи в се­ре­ду, чи в п'ятни­цю. Це якісь ан­тих­рис­ти на­ро­ди­ли­ся. Де­нис ка­же: «Для ме­не тоді піст, як не­ма чо­го їсти». Ой гос­по­ди! що то далі бу­де! що то бу­де!

- Ой гос­по­ди! А ще й ро­зум­но­го батька син, отой Де­нис. І в ко­го він вдав­ся? - ска­за­ла ба­ба Зінька.

- А в ко­го ж? В се­бе дур­но­го вдав­ся! більше ні в ко­го.

- А шко­да па­руб­ка: і ро­зум­ний, і ро­бо­чий, та ба! - обізва­ла­ся ба­ба Зінька.

Филін вий­шов з ха­ти, бідка­ючись та ла­ючись, а ба­ба Зіня за­ду­ма­лась. Їй шко­да бу­ло Де­ни­са, шко­да й Насті, але в неї май­ну­ла дум­ка не ви­да­ва­ти Насті заміж за Де­ни­са.

«Чи він на­ва­жив­ся дуріти на всі зас­та­ви тим, що в йо­му мо­ло­да кров грає, чи він і справді по­га­ний чо­ловік, цього я вже не вга­даю. Мо­же, тільки він пус­тує, як мо­ло­дий кінь грає та виб­ри­кує… Але ко­ли б од то­го бри­кан­ня не до­ве­ло­ся пла­ка­ти моїй Нас­тусі. Ох, шко­да мені і Де­ни­са, шко­да й Насті».

І ба­ба Зіня важ­ко-важ­ко зітхну­ла, мо­та­ючи по­чи­нок на мо­то­вильник. Во­на пок­ла­ла мо­то­ви­ло, сіла й го­ло­ву по­хи­ли­ла.

«Ох бо­же мій єди­ний! І за Со­ломію бо­ялась, і за Де­ни­са бо­юся. Але… мо­же, Де­нис ще й не бу­де сва­та­ти Насті, а я, дур­на, вже й за­жу­ри­лась».

Баба Зінька осміхну­лась. Во­на знов взя­ла­ся за ро­бо­ту,