Читати книгу - "Не той став, Нечуй-Левицький"

Настало різдво. Па­руб­ки й дівча­та розійшли­ся по селі ко­ля­ду­ва­ти. Де­нис три дні не ба­чив Насті, і йо­му й ко­ляд­ки бу­ли не­милі. Він по­чав що­ве­чо­ра при­хо­ди­ти до кри­ниці, де Нас­тя бра­ла во­ду, ждав її під вер­ба­ми, а Нас­тя не ви­хо­ди­ла з відра­ми. Аж пе­ред ме­лан­ка­ми вже смер­ком він та­ки діждав­ся Насті. Во­на пе­рес­ко­чи­ла з відра­ми че­рез пе­ре­лаз, і Де­нис вий­шов з-за верб нес­подіва­но, не­на­че з-під землі виріс.

- Добривечір, Нас­те! ждав те­бе оце тут три ве­чо­ри поспіль і на­си­лу діждав­ся, - ска­зав ти­хо Де­нис, - ска­жи мені усю прав­ду, чи лю­биш ти ме­не? Чи підеш ти за ме­не заміж? Ти ме­не ізсу­ши­ла, зв'яли­ла своїми очи­ма. Без те­бе мені світ не­ми­лий, без те­бе мені гу­лян­ка - не гу­лян­ка. Ход­жу та світом нуд­жу та все про те­бе ду­маю. Ска­жи мені, Нас­те, усю щи­ру прав­ду.

Настя сто­яла мовч­ки, не­на­че ос­товпіла. Де­нис го­во­рив з та­ким па­лом, з та­ким га­ря­чим по­чу­ван­ням, що мо­ло­да дівчи­на і стри­во­жи­лась, і тро­хи зля­ка­лась.

- Як ма­ти не спро­ти­виться, то я піду за те­бе, - про­мо­ви­ла Нас­тя так ти­хо, не­на­че бо­ялась, щоб і вер­би над її го­ло­вою не по­чу­ли її го­ло­су.

Денис ки­нув­ся до неї, вхо­пив її за обидві що­ки до­ло­ня­ми і га­ря­че поцілу­вав. В Насті го­ло­ва за­мо­ро­чи­лась. Їй за­би­ло па­мо­ро­ки. Во­на тільки по­чу­ва­ла, що в Де­ни­са до­лоні бу­ли га­рячі, а ус­та пе­кучі, як жар.

Довго Де­нис сто­яв по­руч з Нас­тею, взяв­ши її за ру­ку, дов­го ба­ла­кав з нею. Во­на не по­чу­ва­ла, що в неї но­ги по­мерз­ли на мо­розі, що її пра­ва ру­ка одуб­ла й зак­ляк­ла на ко­ро­мислі. На за­ході не­бо горіло на мо­роз, як жар. Три стов­пи розійшли­ся ши­ро­ки­ми сму­га­ми до се­ре­ди­ни не­ба. Мо­роз брав, аж за пальці щи­пав. А Нас­тя і не приміча­ла то­го.

По улиці хтось прос­ту­вав до кри­ниці по во­ду. Де­нис шви­денько розп­ро­щав­ся з Нас­тею і одійшов. Нас­тя ки­ну­ла­ся ви­тя­га­ти во­ду з кри­ниці і тільки тоді приміти­ла, що в неї ру­ки за­коціліли, а но­ги не­на­че одуб­ли. Але що­ки горіли, аж пашіли, а сер­це не­на­че гра­ло, нез­ва­жа­ючи на мо­роз. Нас­тя вер­та­лась з відра­ми че­рез го­род та са­док та­ка ве­се­ла, не­на­че на той час і сад роз­ви­вав­ся, і вишні зацвіли, і со­ло­вей­ки за­ще­бе­та­ли.

Другого дня бу­ли ме­лан­ки. Вве­чері Со­ломія за­хо­ди­лась пек­ти млинці. Тільки що во­на ви­хо­пи­ла з печі пер­шу ско­во­ро­ду, Нас­тя вхо­пи­ла пер­ший мли­нець, по­хап­цем на­ки­ну­ла сви­ту і побігла слу­ха­ти до сусіди під вікно. Ма­ти осміхну­лась. Со­ломія за­ре­го­та­лась. Нас­тя не­за­ба­ром вер­ну­лась за­са­пав­шись.

- А що там, доч­ко, по­чу­ла? - спи­та­ла в неї ма­ти.

- Ой ли­шенько! - про­мо­ви­ла Нас­тя. - Хло­пець пус­ту­вав, га­няв по хаті, а тітка ка­же: не га­няй! сядь, бо­дай ти ка­ме­нем сів.

- Овва! по­га­но, по­га­но: не підеш цього ро­ку заміж. Але за один рік та­ки не по­сивієш! - жар­ту­ва­ла Со­ломія.

Настя сіла на лаві й за­ду­ма­лась.

«Що ж це та­ке? Де­нис ка­зав, що заш­ле ста­ростів, а я вис­лу­ха­ла зовсім не те», - по­ду­ма­ла Нас­тя і ста­ла смут­на.

Сіли ве­че­ря­ти. Насті їжа й на дум­ку не йшла.

Денис на­си­лу діждав во­дох­ре­ща і після Іва­на Хрес­ти­те­ля зас­лав ста­ростів до Насті.

Баба Зінька поп­ро­си­ла їх сісти на лаві. Ста­рос­ти пок­ла­ли хліб на столі і по­ча­ли пи­та­ти в ба­би Зіньки, чи віддасть во­на Нас­тю за Де­ни­са. Ба­ба Зінька по­мов­ча­ла, по­ду­ма­ла, а потім ска­за­ла:

- Настя ще ду­же мо­ло­да. В неї ще й руш­ни­ки не го­тові: не­ма чим і ста­ростів пов’яза­ти. Та й цього ро­ку в ме­не хліба об­маль, бо був не­дорід. Не­ма за що га­разд і весілля справ­ля­ти. Підож­де­мо ще з рік або хоч з півро­ку. Те­пе­реч­ки я не ду­маю ви­да­ва­ти Насті.

- А ти, Нас­те, підеш за Де­ни­са? - не втерпів один ста­рос­та і спи­тав у Насті.

- Піду, - ти­хо обізва­лась Нас­тя і ки­ну­ла докірли­вий пог­ляд на матір.

Старости вста­ли, взя­ли з сто­ла хліб, поп­ро­ща­лись і вий­шли з ха­ти.

- Мамо! що це ви вчи­ни­ли? - ска­за­ла Нас­тя.

- А що ж я зро­би­ла? Підож­де­мо з півро­ку, та й годі. Як не од­ки­неться Де­нис за цей час, то він бу­де твій. Тре­ба доб­ре на­виг­ля­да­ти йо­го. Без цього я те­бе, доч­ко, не віддам на га­лай - на ба­лай. Ти мені не чу­жа: ти моя ди­ти­на.

- Як не віддас­те ме­не за Де­ни­са, то я, ма­мо, ні за ко­го не піду. Де­сять гар­бузів дам па­руб­кам, а та­ки заміж ні за ко­го не піду, - ска­за­ла Нас­тя, і твер­дий го­лос її зад­ри­жав, а на очах вис­ту­пи­ли сльози. Ма­ти за­ду­ма­лась й за­мовк­ла.

«Вона вда­ла­ся в ме­не… Й ме­не ко­лись батько не хотів да­ва­ти за мо­го покійни­ка в чу­же се­ло… І я ска­за­ла тоді батькові, що бу­ду до­ти гар­бу­зу­ва­ти, до­ки не вий­ду за Ми­са­на. І піднес­ла хлоп­цям шість гар­бузів, а за Ми­са­на та­ки вий­шла. Оце го­ренько! Нас­тя вда­ла­ся в ме­не: вже я знаю, що во­на пос­та­но­вить на свой­ому».

- Не плач, доч­ко, не жу­ри­ся. Твій та­лан од те­бе не вте­че. Сідай та ви­ши­вай руш­ни­ки, бо в нас і справді не­ма чим ста­ростів пе­рев’яза­ти; та й тих руш­ників, що маємо, бу­де ма­ло: тре­ба ще но­вих нап­ряс­ти, та ще й тон­ких. В нас пря­ди­ва до­волі. Півро­ку, рік - не богз­на-який час. А Де­нис нігде не дінеться, ко­ли він і справді те­бе лю­бить.

Увійшов у ха­ту Ро­ман. Нас­тя, пла­чу­чи, побігла до Со­ломії жалітись.

- Чом ви, ма­мо, не хо­че­те відда­ва­ти Насті за Де­ни­са? - спи­тав Ро­ман в ма­тері з до­ко­ром.

- А тим, що він ду­же вже роз­дурівся, та ще й до то­го га­ря­чий, як при­сок, та пал­кий на вда­чу.

- То що з то­го! Він пал­кий, але одхідли­вий. Спах­не, роз­сер­диться та за­раз і одійде. Він працьови­тий, щи­ро­сер­дий, і в йо­го є тям­ка в го­лові; ду­ша в йо­го доб­ра. Мо­же, ви не хо­че­те взя­ти йо­го за зя­тя че­рез те, що він їсть у піст са­ло?

- Ні, си­ну! їв Де­нис са­ло у піст, мо­же, че­рез те, що не бу­ло чо­го їсти, а мо­же, зад­ля то­го, щоб поч­ва­ни­тись пе­ред людьми: дивіться, мов! я їм у піст ско­ром­не, як па­ни їдять! Мо­ло­до­му бог прос­тить. Але я бо­юся, що він сва­во­лець, що він бит­ли­вий, дуріє на селі, усім па­руб­кам привід дає в ду­ро­щах. По­жи­ве­мо - по­ба­чи­мо. Мо­же, в