Читати книгу - "Баланда, Шиян Анатолій"

А про зятя, про Нехльоду, забув?

— А що може вдіяти Нехльода, коли ми всі згуртуємось?

— Доки згуртуємось, то він тебе в баранячий ріг зігне.

— Не давати лісу! Не дава-а-а...— протестувала слобідська біднота.

Аркадій Павлович виждав, поки люди трохи втихомирились.

— Ще я не скінчив, а ви вже такий галас підняли.— І він злісно метнув очима на бідноту.— Ви всі знаєте: я орендую паровий млин. Обійтися без дров не можу. Так хіба Радянська влада не піде мені назустріч? Отож я й кажу: нехай громада забирає те, що їй округ призначив, а ми ось, хазяїни,— і Шумей-ко повів рукою в бік передніх лав,— ми собі з Шишкового урочища будемо ліс возити.

— Та й добрий же ви крутій, хазяїне! — почувся з натовпу майстеровщиии сміливий, владний голос, і наперед вийшов механік Рубан.

З якою ненавистю метнув на нього очима Шумейко, відчувши, що саме оцей вайлуватий з вигляду чоловік, упертий і розумний, таїть у собі для нього, Шумейка, загрозу зірвати всі його плани! Відчув також хазяїн, що не раз іще, мабуть, доведеться йому зустрітися з механіком отак, як зараз, і хто знає, за ким буде та перемога.

"Коли б же то знайшлися такі молодці, щоб усунули його з дороги, щоб не каламутив він бідноти, не сіяв розбрату між слободянами. Ну чого йому виходити сюди? Та хіба колись посмів би він отаке зробити? Ніколи в світі. Слова вимовити проти свого хазяїна не посмів би. А зараз, бач, як розпаскудився! Вже на людях хоче зі мною сперечатися. Послухаю, що ти скажеш. Може, до ладу, може, без ладу".

Механік підійшов до стола, глянув хазяїнові в обличчя. Стрілись погляди на мить, мов іскрами гарячими обдали один одного.

— Хитро мій хазяїн повертає. І так воно в нього виходить, що й бомага правильна, і всі ми продподаток платимо, і всіх нас зрівняла Радянська влада. А як же вона зрівняла, коли ви, Аркадію Павловичу, маєте паровий млин? А Севастян Жигай — пивницю. Наживаються баришники, торговці та крамарі. І є в нашій слободі Баланді майстеровщина, є біднота. .

— То нехай ота біднота, оті пролетарії багатіють теж! — вигукнув хтось уїдливо з гурту заможних хазяїнів.

— Надійде час — розбагатіють і вони. До того йдеться. Та не про це зараз мова. Коли б ми, товариші, погодились на оте все, чого домагається Шумейко,— лісу б в урочищі Шишковому не стало. Хіба ми забули, як ранньою весною лісництво відпустило бідноті сто дерев. А одержала біднота ті дерева? Ні, не одержала. Опинилися всі дубки на паровому млині, у Шумейка. Хто в цьому винний? Я вважаю, винний голова сільради.

— Мені було наказано. Адже я не з своєї волі все те робив.— І, червоніючи на виду у всіх, Прокопович узяв до рук дзвоника, але одразу ж поставив його на місце.— Мені вище начальство вказівку дало.

— Хто ж це — вище начальство? Може, Карпо Нехльода?

— А хоча б і він! Власть вища за сільраду.

— Нам зараз байдуже, хто вищий, хто нижчий, а тільки ми всі давайте стояти за правду!

— Не давай йому говорити! — закричав першим Севастяп Жигай, і його відразу підтримали в передніх лавах:

— Годі!

— Чули ми таких, як ти!

— Досить! Кінчай!

— Ні, не досить! — підвищив голос механік.— Іще я не все сказав, а сказати мушу, і ви мене не зіб'єте з пантелику, скільки б тут не кричали. Так ось як я думаю: ліс в урочищі Шишковому треба оберігати. Ні Шумейку, ні іншим багатіям не давати. Припече, то куплять собі на базарі.

І нова хвиля обурення й злоби охопила передні лави:

— Геть! Замовчи! Не хочемо тебе слухати!

— Говори, Рубане! Викривай їх, анахтемів.

— Про дубки правильно згадав... Бідноті призначали, а Шумейко все собі хапонув.

Дзеленчав дзвоник, але розбурханий натовп не вщухав.

— Досить! Не бажаємо тебе слухати!

— Це він навмисне бунтує народ. Для