Читати книгу - "Баланда, Шиян Анатолій"

Знову зчинився галас. Замелькали в повітрі кулаки, лягла над подвір'ям загониста лайка, вихоплювались з передніх лав погрози.

Сам Нехльода, червоний від образи й люті, підійшов до Рубана. Губи пересмикуються, очі злобно горять. Здавалося, він зараз, не стримавшись, кинеться на механіка, вчепиться йому в горло цупкими руками й душитиме.'

— Ти... Посмів мене... місцеву власть...— І на губах у Карпа аж піна виступила.— Геть! Ге-е-еть звідси! Ге-е-еть! — несамовито закричав, затупотів ногами Нехльода.

— Не піду звідси! Чуєте? Не маєте права, бо я...— і урвався голос. Чиїсь сильні руки шарпонули Рубана за сорочку. Раптово зчинилась бійка, мовчазна, люта, мстива.

— Ге-е-еть! — шаленів іще дужче Карпо.— Ведіть його силоміць!.. Наказую...— В цю мить Карпо Нехльода побачив, як з вулиці на сільрадське подвір'я зайшла Ольга Ярош з комсомольцями.

Наче хто холодної води бризнув Карпові в обличчя. "Що я роблю? Вона ж перша дасть знати кому слід. Викличуть мене до округу, зажадають пояснень",— майнула думка.

— Припинити! Нехай залишається. Наказую...— І Карпо Нехльода пішов до столу, витираючи хусточкою спітніле обличчя.

Механік лишився на зборах. Сорочка на ньому розідрана, під оком вилискував синяк, а через щоку лягла широка, закривавлена смуга.

— Тату! Таточку! — скрикнула Зінька, метнувшись до нього.

— Не жахайся, Зіню. Не плач. Такі тут діла, що не можна було мовчати.

— За віщо?.. За віщо вони вас?

— Заспокойся.

— Хто? Скажіть мені, хто вас посмів... Я сама йому зараз очі видряпаю.— Люта й рішуча, Зінька обвела поглядом людей, та вже їхню увагу привернула до себе Ольга Ярош. Вона стояла проти Карла Нехльоди, смілива, рішуча, гнівна.

— Хіба може отак діяти комуніст, як зараз діяли ви?

Очі в Карпа примружились. Видно було тільки дві тоненьких смужечки, залитих злобною каламуттю.

— А ти... хто така, щоб при людях мене повчати? Хто така, питаюся? — підвищив голос Карно, забувши про те, з ким зараз розмовляє.

— Ви не кричіть на мене. Це непристойно. Це некультурно. Визнаю, що, може, не тут мені з вами треба говорити.

Натяк її одразу потрапив у ціль, породивши в ньому страх.

"Ця потягне, куди слід, дарма що вона комсомолка, а я комуніст. Як же це вийшло недобре. При людях... Всі дивляться, ждуть. Треба миритись... Негайно миритися". І Нехльода, мило усміхаючись до дівчини, сказав:

— Нерви, знаєш, розходилися. Ти, товаришко Ярош, пробач. Ми з тобою після зборів поговоримо й порозуміємось.

— Що з нею розумітися? — вигукнув Матюша Жигай.— її треба гнати звідси, як і Рубана! Тут їй нема чого робити!

— Ну навіщо ти, Матюшо, ображаєш товаришку Ярош?

— Лихий чоловік у громаді, що вовк у отарі,— відповіла Ольга прислів'ям, яке стьобнуло Матюшу, мов батіг.

— То це я, по-твоєму, вовк? — і він метнув злісний погляд на Ольгу.— Знаю, могилу мені риєш... Гляди, щоб сама туди не впала.

Голова знову потягнувся до дзвоника.

— То як же, товариші-граждани, пора вже нам із цим ділом кінчати.

— Можна мені пару слів сказати? — попрохала Ольга Ярош, дивлячись на голову сільради, і одразу в передніх лавах слободян закричали:

— Не давати їй слова!

— Вона з нетутешніх!

— Наше обчество її мало знає!

— Не бажа-а-а-а...

А з дальніх кутків подвір'я линула підтримка:

— Дати слово!

— Говори, Ольго!

— Ми тебе слухаємо!

Підвівся з стільця Нехльода і теж підтримав Ольгу:

— У нас свобода слова. Як це так, не давати? Кому не давати? Товаришці Ярош? Секретареві нашого комсомолу?

І крикуни з перших лав змушені були замовкнути.

— Сьогодні зранку я була в сільраді, розмовляла з головою, сама читала постанову і вважаю, що лісом треба наділяти тільки бідняків і середняків.

І цього було досить, щоб знову знявся галас.

— І ця тієї ж співає!

— Геть! Чули ми вже таких!

— Не дозволя-а-а...

— Хай говорить!

— Товариші! — перекриваючи інші голоси, звучав сміливо й дзвінко заклик Ольги.— Не бійтеся багатіїв! Правда за нами! — І Ольга одійшла до комсомольців.

Слово взяв Карпо Нехльода.

— Я член партії і цілком підтримую Ольгу Ярош, хоча й не зовсім, бо в нашій слободі багатіїв, так би мовити, великих нема, а є трудове населення. Нехай збори вирішать самі. Для того й скликали вас, щоб громадою правильне рішення знайти. Будемо голосувати.

Хоч кричали, й сварились, і погрожували з передніх лав хазяїни, та слобідська біднота й середняки вирішили справу як належить. Тієї ночі довго в хатах не спали слободяни, жваво обговорюючи сьогоднішні такі бурхливі й такі незабутні для них збори.

Трьома ярусами розкинулось зелене мереживо лісу.

У найвищому ярусі шуміли вершинами дуби, схилялися до них розлогі клени та узорчасті ясени, ледь ворушили довгими косами нарядні берези.

А нижче — густим вбранням своїм пишалися липи, несли щедрі дари і грілися під сонцем рясні від урожаю дикі кислиці та груші, вигравали густим багрянцем китиці горобини, чорніли ягоди черемхи, шуміли безперестанку завжди неспокійні осики.

А третій, найнижчий, ярус суцільно покрив благодатну землю. Тут росли колючі кущі терну, шипшини та глоду, красувалися й дозрівали на вітах ламкої крушини темно-червоні ягоди, що їх у народі звуть вовчими. Та все ж найбільше й найщедрі-ше живила земля густі зарослі шершавої горішини.

Тут її — море, особливо в урочищі, яке називають Чорною Брамою. Хто дав таку назву й чому — того не пам'ятають навіть старі люди, хоч усякий знає, що саме в цьому урочищі найбільше горіхів. Тут під осінь мішками люди натрушують кислиць та груш, збирають відрами стиглий, у сизуватому пушку терен та масний глід, шипшину та гриби-опеньки. Багатий ліс. Красивий ліс.

Його красою зараз милується Зінька, йдучи стежкою. В'ється та стежка поміж деревами, обгинає придорожні кущі, що рясним гіллям нависають, тягнуться до світла й тепла.

Хороше в лісі! Скільки тут зараз пташиного співу, скільки барв, якими пахощами сповнене повітря!

Он красуються в траві ромашки, а там синіють запізнілі дзвіночки, а он горять, наче живі вогники, пелюстки гвоздички. Можна б нарвати величезний букет квітів, та Зіньці не хочеться їх зривати. Нехай собі ростуть, нехай цвітом своїм прикрашають ліс.

Спиниться Зіиька і стежить, як дятел, вчепившись ніжками за дубову кору, діловито й сильно, наче молотком, б'є своїм дзьобом, вишукуючи для себе якусь живність.

Ось дві дрібних пташини в'ються над дятлом, сміливо налі-таючи на нього. Дятел пурхнув на гілку, але не залишили його пташки. Він уже не вистукує дзьобом, а стежить за маленькими нападниками, що не дають йому спокою, атакують так навально, що дятел не витримує. Змахнувши крильми, він зникає у зеленому царстві.

"Певне, гніздо на дубі, а в гнізді малі пташенята",— вирішує Зіиька, ширяючи очима по стовбуру.

— Хороше! Як тут хороше! — промовляє вона сама до себе і йде далі, доки не спиняє її мрійливе туркотіння горлиць. На всохлій гілочці найвищого дуба примостилися вони в парі і туркотять, туркотять... Зінька очей не зводить з них, а думки її мимоволі линуть до Прохора... Ось уже скільки часу минуло, як вони бачились, розмовляли одне з одним.

"Чи згадує він, чи думає про мене так, як думаю про нього я? А може, Віра розповіла йому про розмову біля річки? Дізнався батько, нагримав, накричав, і Прохор отямився. Навіщо йому людський поговір? Не личить отаке робити хазяйському синові. Невже він пе любив і не любить мене?" І від цих думок Зіньці ставало сумно. Та сум її зникав, коли вона пригадувала зустрічі, поцілунки, ніжні слова його.

— Любить він мене... Любить!

І знову наче сонце зазирає в душу молодиці, гріє, голубить, засвічує в очах її глибокі, ні з чим не зрівнянні вогники — теплі, привабливі, хвилюючі.

— Коли б ти знав,— промовляє вона, уявляючи свого милого.— Коли б ти тільки знав, що твориться в моїм серці, в душі моїй. Ой Прохоре, голубе мій, або щастя з тобою зазнаю великого, або згубиш ти мене, молодую. От сама не знаю, що роблю. Жонатого полюбила. Сохну, в'яну, думаю про нього. І думати приємно... Що буде? Ой що ЛІ воно буде?

Та заглядати в майбутнє боялась Зінька, бо в майбутньому міг повернутися до неї чоловік. Або простить він їй зраду, або каратиме нещадно, а потім усе ж візьме її з собою на Донбас, на шахти.

Холодом проймалася Зіньчина душа, коли уявляла вона свою зустріч з чоловіком.

"Ні, ні... Тільки не це... Тоді краще смерть, аніж вічна розлука з Прохором. І куди не піду — ніде його не зустріну, не почую голосу рідного, не гляну в очі карі. Ні! Без нього не знати мені в житті пі радості, пі втіхи. Та й навіщо тоді мені життя, коли його не буде зі мною!"

Ой думи злі, думи навісні. Зінька відганяє їх. Не хочеться їй згадувати про чоловіка. Нехай собі живе там з якоюсь шахтаркою, а вона тут своє щастя матиме з Прохором. Йому єдиному належить тепер її серце.

Зінька звертає з стежки і йде до рясних кущів ліщини, що зводяться над нею зеленим шатром. Під шершавим листям у вусатій кожурі, мов у гніздечку, жовтіють горіхи: по двоє, часом тройчата, а іноді по п'ять, по шість штук одразу.

Вона підтикає фартух і складає в нього зірвані горіхи. Тільки листя шелестить, коли її смагляві руки нагинають пругку ліщину.

Захопившись роботою, Зінька не помічає, як на стежці, якою вона нещодавно йшла сюди, зупинився Прохор з перекинутою через плече вуздечкою.

Стоїть, дивиться на Зіньку, не вірячи своїм очам. Вона його не помічає. Обірвавши горіхи з однієї гілки, молодиця тягнеться вже до іншої, зриває й там, кладе у фартух.

— Зінько!

Наче в серце той голос ударив. Випустила з рук гілку, а сама, різко обернувшись до стежки, дивиться на Прохора, що йде до неї радісно схвильований несподіваною зустріччю.

— Оце так рано до лісу прийшла? Здрастуй!

— Здрастуй! — відповіла молодиця й зашарілася. Бідне серце! Воно, як спіймана пташина, б'ється в грудях сильно, стривожено. Ну хіба ж думала вона, що так несподівано зустрінеться з милим у лісі?

— Ти сама тут? — чомусь запитує Прохор, не зводячи з неї очей.

— Сама,— відповідає й густо червоніє, розгадавши його думки.— Ольга ще спала, коли я збиралася сюди,* а батько...

Не став далі й слухати. Кинувши на траву вуздечку, Прохор обняв її, притис до грудей, і вона не захищалася, а сама податливо горнулася до нього.

— Зінько, люба моя...

У Зіньки туманилась голова.