Читати книгу - "Терновий світ, Шевчук Василь"

Та ви вже, слава богу, здолали хворість.

— Вашими б устами, Олечко, та пити мед! — зітхнув Тарас. — Долаю її, прокляту, але, на жаль, вона така ж уперта, як ваш слуга покірний...

— Що ж каже лікар?

Тільки махнув рукою. Скинув і сам повісив свою овечу шубу біля господаревої. Згадав єнотову, що він колись носив, як вирвався із панських рук. Ах, що то воля, молодість і світ, для того створений, щоб ти його пізнав, скорив і чим-небудь покращив!..

— О, на ловця, як кажуть, і звір біжить! — схопився з крісла Чернишевський. — А я оце сиджу й читаю гранки статті про ваш новий журнал "Основа".

— Своєї?

— Так.

— То це чудово. Будеш хрещеним батьком!

— Хочеш, я прочитаю тобі окремі її місця? Тоді сідай у крісло... До речі, як здоров'я?

— Борюсь...

Господар зняв окуляри і проказав:

Борітеся — поборете,

Вам бог помагає!

За вас правда, за вас слава

І воля святая!..

Чи так?

— Ну й пам'ять! — гукнув Тарас. — Коли-то я тобі читав поему... Вже рік чи навіть більше?

— Вони завжди зі мною, оці рядки. Як заповідь, як волі віщий голос!..

Ніби засоромившись високих слів, Микола Гаврилович знов запросив сідати гостя, сів сам і взяв одну з кількох широких гранок.

— Мета статті не тільки інформативна, — сказав уже по-діловому просто. — Мовляв, вийшов новий журнал, читайте його, панове!.. Я хочу нею дати по носі тим, хто через брак розуму чи за інерцією вважає вашу прекрасну мову лише наріччям нашої, а все на ній написане — не вартим честі зватись літературою...

— Дай, дай, Миколо! — радо сказав Тарас. — Щоб їм три дні крутило й чхалось!

— Слухай, що я пишу. "Питають іноді: чи здатна малоросійська мова досягти вищого літературного розвитку? Нам здається, що прощенна річ, коли ставлять таке запитання люди, які ніколи не думали про малоросійську народність, — не через відсутність симпатії до неї, а просто тому, що не випадало їм думати ні про Малоросію, ні про Росію, ні про Європу, ні про Америку, та й ні про що в світі, як не випадало прочитати Кольцова чи Островського, яких вони, проте, мабуть, полюбили б, якби прочитали. Але ми трохи ображаємось за Малоросію, коли таке саме запитання ставлять собі малороси, нібито про це можна питати! Та хіба дозволено мати тут будь-який сумнів?.."

— Побусурманилися! Заради лакомства нещасного готові все віддати! — ударив Тарас рукою по столу. — Пробач... — знітився. — Добре ти їм утер кабаки.

Узявши іншу гранку, Микола Гаврилович зиркнув поверх своїх маленьких окулярів на темпераментного надміру гостя, і ледь помітна усмішка торкнулася його тонких виразних уст.

— Послухай ще й такий уривок, батьку. У ньому, власне, найголовніше... Що й казати, яких тільки людей не носить наша матінка Велика Русь. Є такі молодці, які не тільки не почуватимуть дружньої прихильності до "Основи", — не почувають її ні до жодного більш-менш порядного московського або петербурзького журналу; які не те що по-малоросійському, а й по-великоруському вчитися не дали б нікому. Та про таких людей нема чого й говорити: ми готові були б віддати їх усіх з головою не тільки малоросам, а хоч би й друзам, але й ті не візьмуть до себе. Ми говоритимемо тільки про тих великоросів, яких може, не соромлячись, назвати своїми людьми їх батьківщина, і ми можемо запевнити малоросів, що ніхто з таких людей не відмовиться назвати своєю думкою такий погляд на літературні прагнення малоросійської народності.

Відтоді, як будь-хто у великоруській літературі холодно відзивався про це прагнення, часи змінилися, не мало змінилися ми, та й малоросійська література набула вже такого розвитку, що могла б обійтися і без нашого великоруського схвалення, якби могли ми не співчувати їй. Коли у поляків з'явився Міцкевич, їм уже не потрібні стали поблажливі відгуки якихось французьких чи німецьких критиків: не визнавати польську літературу означало б тоді тільки виявляти власну дикість. Маючи тепер такого поета, як Шевченко, малоросійська література також не потребує нічиєї ласки. Та й, крім Шевченка, пишуть тепер малоросійською мовою люди, які були б не останніми письменниками в літературі навіть багатшій, ніж великоруська..." Ось так!

Тарас сидів, оглушений словами, писаними про нього, й не знав, як бути. Йому хотілося поцілувати автора, подякувати йому за них і водночас боявся здатись сентиментальним, залюбленим в свою особу.

— Ти й справді так про мене думаєш, як написав? — спитав нарешті тихо.

— Хіба я дав тобі чим-небудь привід засумніватися в моїй любові й щирості?

— Крий боже! Ми брати по Правді. Добре сказав про нашу мову й літературу. Дяка тобі за це!

— Стаття піде у перший номер "Современника"... — зніяковів тепер господар. — Оленько! — гукнув, немов рятуючись од похвали. — Будь ласка, дай нам чаю!

Пили гарячий трунок і розмовляли стиха про те, що вже волало на всю Росію. Мислячі, порядні, чесні люди не мали сили ждати й шукали світла в темряві, зорі в нічному мороці самодержавства.

— Пристойний ви журнал зробили, — знову торкнувся гранок Чернишевський. — Програма теж цікава... Боюсь лише одного: аби Куліш та іже з ним не вибудували на цій "Основі" свій панський дім етнографізму та хуторянщини...

— Допоки я живий, Миколо, того не буде, — твердо сказав Тарас. — Матню не важко вишити, а як її носити серед людей!

— Їй-богу, гарно сказано! Цього і я злегка торкнувся у цій статті... І вам потрібно, браття, іти вперед, із усіма, хто встав за кращу долю!

— Правда, — зітхнув Тарас. — Жаль, я старим зробився... У сорок шість...

— Поїдеш на Україну й там помолодшаєш, — торкнувся його руки господар. — Ще не купили землю?

— Щось там таке... Не продає ніхто мені...

— Ще є міська, не панська. Не пробували купить таку?

— Дійшли до цього саме. Так пише брат.

— У вас там — бочка з порохом. Подвійний гніт, дух волі й така, як дзвін, історія!..

— Підмокла бочка...

— Висохне. Для того, певно, їдеш на Україну?..

— Ну й хитрий ти, Миколо! — всміхнувся на те Тарас. — Підсовуєш свої думки... Зі мною міг би бути й одвертіший. Ще до заслання, братику, я намагався робити щось, аби тої! порох висушити...

— Пробач, ласкав будь... Добре, щоб ти осів там, батьку пустив міцне коріння по всьому Півдню...

— Тільки б мені одужати!

— А лікар був?

— Та-а, слухав...

— І що?

— Велять сидіти в хаті... А як же в ній усидиш, коли душ за все болить, коли сатрапи хочуть селянству дати волі і в жебрацькій торбі!.. Що там чувать нового? Буде вже т хиренна воля?

— Коли б давали чесно, давно була б. Мудрують, щоб бе землі. Вив'язують такі вузли...

— Сокирою по тих вузлах, сокирою!

— Без неї нам не обійтися, батьку. Розхвилювавшись, Тарас відчув, що час іти, що сили в нього стане лише дістатись, дому. Підвівся важко.

— Вибач. Я мушу йти... Жаль, пізно ми зустрілися!..

Коли прощався з Ольгою, торкнувся її щоки своєю, а потим ще й поцілував. Уперше. Неначе щось його примусило про ститись так, серйозно, мов назавжди.

Надворі стало легше. Ні, він таки людина волі, простору! Напевно, це в крові у нього, від козаків, яким був степ домівкою, а шабля жінкою. А мо', й сирітські мандри дають про себе знати й на старість літ. Тоді він — боже праведний! — попоблукав...

Дороги вже попрокидали. Обабіч них здіймались гори снігу... Як він хотів побачити Кубань, Кавказькі гори — не довелося!.. Може, коли одужає і житиме біля Дніпра, поїде... Там Кухаренко намарне жде... Як кажуть, йому вже боком вилізли з засланцем дружба та листування. Хто знає, що він думає, проте нічим ні разу не дорікнув... Ні, Яків справжній і вірний друг!.. О! Хто ж то вийшов такий знайомий постаттю з дверей парадних Академії?.. Жемчужников, либонь...

— Левко! — гукнув.

Спинився, постояв мить у нерішучості й оглянувся-таки.

— Куди ж це ти тікаєш, Левку? Всміхнувся в пишні вуса, пішов назад.

— Дай, думаю, зайду провідать хворого. А він в бігах! — обняв, притис легенько, поцілував.

— Чкурнув із дому трохи. Я ж степовик, син волі...

— Тобі уже покращало? — з надією спитав Левко. Він, власне, Лев, русак, як кажуть, справжній, а так шанує щиро все українське, що радий цій маленькій зміні свого імення.

— Та ніби став оклигувати... А може, звик... Ну, як там моя землячка?

— Добре.

— А діти?

— Теж, як видно, степовики — розносять дім, — всміхнувся. — Про тебе знай питають.

— Зайду, зайду. Ось трохи ще піддужчаю... Який з недужого їм буде кінь! Лев усміхнувся:

— Мають уже сідло, гнуздечку й допитуються, де взять вівса.

— Ох бідна ж моя голівонька! — сплеснув Тарас руками. — Та як же я його жувати буду!..

Пересміявшись, пішли поволі набережною. Лев рушив перший, ніби хотів відвести друга на вільний простір, далі від Академії. Біля Неви, де сніг не був прокиданий, а тільки ледь протоптаний, він зупинився, глянув з-під брів на сфінксів, на вкриту снігом річку й сказав Тарасові:

— Читав твою "Марію"... Страшна то річ...

— Для бога чи для попів?

— Для тебе.

— Я ж не пускаю її до друку.

— А по руках вона пішла?

— Дав декому...

— Коли сюди додати ще й інші твори, вислови твої в салонах, що враз стають крилатими, та щиру дружбу з "Современником", що став уже нестерпним для вірнопідданих, то вийде мало втішного...

— Я не збираюся когось втішати, — різко сказав Тарас.

— Про тебе йдеться... Я чув, що шеф жандармів князь Долгоруков знову тобі погрожував... Не чим-небудь, а Петропавловською фортецею.

— Крий боже!.. — тихо сказав Тарас. — Я звідти вже не вийду...

Він ніби був десь поряд; дивився, слухав свої слова й слова Жемчужникова і з похололим серцем уболівав за долю таки ж себе самого. Подібного з ним не було ніколи. Навіть в найтяжчі миті його життя.

— Наш "добрий" цар натішився лібералізмом і вже, вважай, готовий явити кігті... Григоровичу, молю тебе, благаю: побережись!..

І знову це сакраментальне "побережись"! Воно йому вже так по серцю ріже, як гострий ніж.

— То що ж мені, не жити, а берегтись? — спитав, ураз відчувши знову себе готовим до протидії та до борні.

— Ти надто щирий, ходиш все по прямих дорогах. Он Чернишевський пише свої статті з параболами та паралелями, а б'є у ціль, бо кожному, хто має розум, ясно, про кого йдеться.

— Знаю... І все ж отак не можу. Як б'ю, то б'ю!.. Помовчали. Невою, де мілкіший сніг, ходили чорні ворони. Лискучі, горді, стримані.