Читати книгу - "Терновий світ, Шевчук Василь"

Ну, справжні царські птиці.

— Не знаєш, де вони живуть? — спитав Тарас.

— Хто?

— Ті круки чи ворони. Не при цареві часом?

— Так, вид у них придворний, — всміхнувся Лев. — Постав людські лиш голови — й хоч у Державну раду!..

— Піду додому, мабуть... — сказав Тарас, відчувши знову втому. Вона находить хвилями, немов туман в осіннім лузі.

— Мені також уже пора, — озвався Лев. — Скажу малим, що ти прийдеш небавом. Хоч на різдво... Домовилися?

— Вівсом нехай підзапасуться!

— Буде. Не потерпай, — обняв Тараса. — Глянеш, коли прийдеш, — я вже скінчив "Покинуту".

— Ти хитрий, знаєш, що прибіжу!..

Як Лев пішов, оглянувся і похолонув: ворони йшли по снігу до нього! За рядом ряд — лискучі, грізні, чорні...

В майстерні трудно сів на диван. Втішався тим, що мав вікно не на Неву, а в тихий дворик, де, крім колони й кількох дерев, і не було на що дивитись... Смеркалося. Пітьма вповзала важко, мов волохатий неквапний звір... Спочатку він збирався в кутках кімнати, потім поволі ріс частинами, що підповзали з усіх сторін до столу та до дивана, щоб тут зійтися, злитися у щось єдине ціле й ковтнути... зорю?..

Встав, добув вогню і запалив руками, які йому не підкорялися, високу грубу свічку. Прислухався, бо враз йому здалося, що каркають оті лискучі ворони... Бридня! Вони давно в своїх палацах... Господи, та що ж це з ним!.. Звичайні собі круки, а він з них робить... Смішно... Трам-там-татам!.. О! Б'ють зорю?.. Ні, хтось пройшов по коридору, підстрибуючи. Це з молодих художників. Знайшов якесь цікаве рішення чи світлотінь і радий... Та ні, таки б'є барабан... Трам-там-татам! Трам-там-татам!.. Все дужче, дужче, дужче... Кудись ідуть солдатики. Напевно, цар надумав помилуватись їхнім парадним строєм. А може, стягує до себе ближче вірні свої полки? Як випустить селян на волю в одній сорочці — буде для них робота... Звідки Левко дізнався про ті погрози шефа синьо-мундирих? Де взяв "Марію"?.. Мабуть, поему дав йому Тарновський чи Лазаревський... А в колах тих, де обретається князь Долгоруков, у Лева повно родичів. Толсті, Перовські... Трам-там-татам!.. Не може він спокійно згадувати цього сатрапа царського, що був йому найвищим "благодійником", у тім сумнім Закаспії. Хоч він і дядько Лева, а справжній пес придворний Миколи Першого... Якась дурниця вийшла... Лев, пес... Невже так вдарила йому по серцю та дружня просьба Лева поберегтися? Пусте!.. А втім, якщо згадать Мошни, Черкаси, Київ та бесіди "во назидание" вже тут-таки, в Санкт-Петербурзі, то перспектива померкне вельми, як тільки що померк недовгий зимовий день.

Поволі встав, роздягся і тільки зараз помітив кошик з їжею. Михайло був і не застав! Сваритиме тепер... Він сварить також лагідно, мов винен сам у всьому... Це ж треба, щоб у найтяжчу пору, у перші дні заслання вони йому зустрілися, ці Лазаревські! Щирі, чарівні душі... Спершу подумав був, що то лукава щирість, що поцілунок за срібняки... І досі сором пече за ту лиху підозру, за ту невіру. Вибачився, — й "неоднократне"! — а десь на дні душі помулює, мов неодмольний смертельний гріх...

— А-а, вже прийшли?..

Не спостеріг, як одчинились двері й у них з'явився Федір. Його мундир ударив, наче блискавка; аж потемніло в хаті й душа пішла, пішла кудись униз, у прірву!.. В солдати, мо', не віддадуть — старий уже й недужий...

— Вечерю он приніс Матвійович.

— Спасибі, бачив... — ледве добув із горла слово.

— Лаявся за ваш непослух... Може, щось треба вам, то ви кажіть. Матвійович мене просив дивитись, як за дитиною...

— Ні. Все гаразд, — поспішно сказав Тарас, не зводячи очей з мундира. — Поїм і — спати, спати!..

— Тоді добраніч...

Двері тихенько рипнули, й мундир пропав. Тарас заплющив очі й почув, як лоскітне душа спливає в груди... Та ні, тепер до війська не віддадуть... А раптом?! Зашлють туди ж чи на Кавказ...

Схопився, узяв свічник. Вогонь тремтів... Свічник тремтів... Рука тремтіла... К бісу! Цього іще не вистачало, щоб він боявся!.. Треба спинити дріж!.. Отак, отак... Вогонь палає рівно... Ледь-ледь схитнувсь... То протяг... Гаразд... Тепер вечеряти! Як їсть, так робить, кажуть... Що тут приніс Михайло?.. Руки його не слухалися. Були якісь немов чужі...

На антресолі, в ліжку, відчув, як добре мати свою кімнату... І свій вогонь... Горить, ледь-ледь похитується, немов живий... В казармі... А хай їй грець! Навіщо про неї, кляту, згадувати!.. Ось купить землю, хату собі поставить вікнами па широчінь Дніпра-Славути... Як же він переборов наругу ту, як витримав?.. Це ж десять років!.. Ні, трохи більше. Його взяли на річці у квітні, п'ятого, взяли жандарми; і почалися його невольничі, його "христові страсті". А вирвався у серпні, другого числа... Вважай, іще аж цілих чотири місяці!.. І, мабуть, ті чотири були найважчі... А перші — легші?.. Перші були борнею, герцем, що розпочався ще в казематах Дубельта...

У Петропавловській пробило вісім... Він чув цей дзвін і на Фонтанці, у сорок сьомому, коли сидів із братчиками в тому розбійницькому вертепі... Ці дзиґарі й гармата, яка стріля ополудні — мов "благовіст" столиці, немов нагадування синам царя й отечества, що Їх там ждуть, що. за найменший спротив чекає кара... Певно, Левко Жемчужников не все сказав, що знає. Його щось тяжко змусило гукнуть йому: "Побережись!" Даремно він не потривожив би...

У грудях біль подужчав. Де взявся знову кашель, що був притих. А може, справді треба сидіти вдома й ждати... Чого?.. Одужання. Весни. Мандрівки на Україну!.. Або жандармів... Лізе чорт знає що у голову! Як бог не видасть, свиня не з'їсть.

Дмухнув на свічку. Спати! Раненько встане. Треба кінчать портрет барона Клодта... Вічно щось та не так! Як має час, майстерню, робочий стіл — нема здоров'я, сили нема трудитися. А там, було... Йому ж сам цар заборонив писати і малювати. Ать, два, тягни носок — і все життя!.. Найдужче його обурило якраз це місце вироку. І, як не дивно, зробило дужчим, здатним піти на прю з усім, чим намагалися його зламати, знищити сатрапи царські, підлі його кати. Ще в кабінеті Дубельта, перед портретом грізного царя Миколи, коли йому оголосили вирок, він присягнув, — звичайно, тільки подумки, — що марна праця їхня, що він не дасться зробити, з себе іграшку, захисника царя й престолу, що він ніколи не осягне того, чого його навчатимуть... А може, то було пізніше, вже на плацу в убогій Орській фортеці? І там, і там. Хіба ж то раз доводилося йому клястися в тому, долати відчай та безнадію!..

Проїхав хтось по Другій-Третій лінії... Невдовзі ще... А потім — вершник чвалом промчав у глиб Васильєвського. Конита били лунко, мов барабан...

...Його везли, як на пожежу. Наче там, за рікою Волгою, в степах Уральських, раптом усе завмерло, вклякло, ждучи нового воїна, грози хівинців диких і всіх, хто ще не втямив, як добре жить під скіпетром царя Миколи.

Трудно тому повірити, та все ж на восьму тяжку добу солдат Тарас Шевченко вночі влетів до Оренбурга, зіскочив з воза й миттю... був упроваджений у передпокій самого штабу корпусу, де й переспав до ранку на голій, наче бубон, брудній підлозі.

Десь під обід, приласканий уже батьками-командирами, лежав собі на нарах у пересильній тісній казармі й читав слов'янську біблію, коли почулася швидка хода, стук-грюк і молодий панок-чиновник кинувся йому на шию. Наглядачі, яких було тут двоє, перезирнулися.

— З ким маю честь? — підвівся Тарас із нар.

— Я ваш земляк, із Гирявки під Конотопом. А звуся Федір, Лазаревський. Я тут служу. Чи можу я вам чимось допомогти? — посипав, як із мішка горохом.

— Спасибі, — хмуро сказав Тарас. Попов у Третім відділі навчив його обачності. — Я сам собі допоможу. Юнак знітився, глянув на караульних.

— Повірте, я від душі!.. — прошепотів. — Ми з братом читали ваші книги...

— А як же ви дізналися, що я це я? — всміхнувся.

— Сказав земляк, що чув про вас від офіцера, який приймав. Прибіг і ніби вдарив мене по серцю: "Вночі до нас Шевченка привезли!"

Тарас не знав, як бути. І конфірмація, і переміна стану, й далекий шлях, і ця неждана зустріч змішалися в його душі.

— Пробачте... — озвався вже привітніше до юнака. — Два місяці ледь не щодня мене терзали і так, і сяк, аби загнати на слизьке...

— Жандарми?

— Третій відділ.

— Чув про такий... Вас віддали в солдати?

— Еге ж. Із правом вислуги.

— За вірші?

— Хто багато знає, стає старим...

Постояли якусь часину тихо. А далі Федір мовив, аби його підтримати чи й справді так вважаючи:

— І тут є добрі люди. Щось зробимо для вас!..

— Спасибі.

— Я побіжу, — скривився Федір болісно. — Ждіть тут!

— А де ж мені подітися... — всміхнувся на те Тарас. — До смерті буду ждати...

На третій день його покликали до генерал-губернатора. Вели бігом. Як везли із Петербурга. Напевно, тут вважається, що швидкість рівнозначна посаді й чину того, хто дав наказ доставити когось кудись.

Проте прийняв не генерал, а підполковник. Глянув на нього пильно, гмикнув у пишні чорні вуса і раптом мовив лагідно:

— Беріть стілець, сідайте,

Тарас присів на край стільця, готовий до будь-чого. Попов, друг велій, також бував з ним лагідний...

— Тарасій, син Григорія? — спитав так чемно. — А я Юхим Матвійович... — Хотів подати руку, але зам'явся і не подав. — Пан Лазаревський — родич чи давній друг?

— Ні се, ні те. Ми вперше тут зустрілися.

— Прекрасно!.. Він так перейнявся вами, що я не міг повірити... Це робить честь йому і вам, — пригладив вуса. — То ви поет, художник?

Лише кивнув. Слова ці йому здушили горло. Було колись...

— За що ж до нас попали?

— В паперах сказано "за сочинение возмутительных й в высшей степени дерзких стихотворений".

— Ну й ну... Кого ж вони так "возмутили?" — примружив гарні очі.

— Царя самого ніби...

— Ото! То ви.. — затнувся, не доказав того, що мав на думці. Устав, пройшовся по кабінету, хмурячи густі кошлаг брови. — Можете провідать пана Лазаревського й заночувати в нього. Біля костьолу, будинок Кутіна, — сказав, нарешті тихо. — Куди дали призначення?

— Фортеця Орська. П'ятий батальйон.

— А-а, до Мєшкова. Ісаєв там комендантом.

Таки подав правицю і міцно стис Тарасаву.

Курним убогим плацом, мимо фонтана, який не діяв, пішов шукать єдиного свого знайомого в усьому цьому краї. Може якби сюди приїхав сам, із волі власної, зустрів би щось цікаве і навіть варте пензля, — як Вася Штернберг! — а так усе довкіл йому було чуже й вороже.