Читати книгу - "Роман юрби, Шевчук Валерій"

— Дивись, щоб боком та гордість не вилізла!..

У цей-таки день, власне, після того, як передибалась із Людкою, Броні випало зіштовхнутися лицем у лице і з Льонькою, і то так несподівано, що обоє отетеріли. Він привітавсь, усміхнувся ледь-ледь, і вона помітила, що кинув на неї аж зовсім небайдужим поглядом. Наступної хвилі її ніби щось опекло, як кропива у дворі в обрубках із гумових чобіт, важка, розгрузла й сердита, у величезному картатому фартуху, на якому було відбито пляшки з вином і тарілки з м’ясивом, у брудно-червоному халаті дивилася на неї Тоська. Броня з нею не привіталася, тільки відвела очі, задерла кирпулю і подефілювала мимо, чудово знаючи, що в неї, Льоньку й Тоську в’їлося кільканадцять очей, які аж тремтять від цікавості. Ввійшла у свою хвіртку й озирнулася: Льонька ніби байдуже йшов по вулиці, а Тоська помітила її озирки й пригрозила їй кулаком. Вона вдала, що не помітила того виразного жесту колишньої подруги, розважно перейшла двір і мирно сховалась у дверях уже не побачивши, як із сусідніх обійсть, ніби змовники, вигулькнули ряба Надька, таксистиха, молода Смердиха і Людка, які повільно пішли до колонки, де на них чекав камінь, на якому всі вони любили справляти посиденьки і полоскати свою білизну.

11

Льонька відчував майже те саме, що й Броня. Одне те, що не давала йому забути Броню Тоська, колячи йому нею очі при найменшій нагоді, тож він якось не витримав і, не доївши улюбленого бігусу, ревнув на неї, як лев, аж вона спинилася перелякано й розтулила здивовано чи й захоплено рота.

— Чого ти мені, зараза, поїсти не даєш? — крикнув Льонька — В’їлася до мене з тією Бронькою, як болячка. На чорта вона мені тра!

Тоді Тосьчине обличчя стало кругле-кругле, а вуста розсунулися в уїдливій, удаваній, злостивій усмішечці, а голос її став тоненький, як нитка.

— То так тобі Бронька ні в глазу? — спитала підступно. — Отак ти на неї не рачиш очей, не крутиш мордякою, коли вона преться по вулиці, такий ти святий і божий, такий добренький, а бодай би ти в землю запався?

— Коли я тобі неугодний, можу й піти! — буркнув він.

— А-а! — закивала, як лялька, головою Тоська. — Можеш піти! Коли приліз у мою хату, то я тебе, гицеля, прийняла й прописала, інакше десь зігнив би п’яний під парканом. Нє, ви послухайте, — тонесенько проказала Тоська — Він, паразіт, набачив собі ту хвойду, отого кащія, оту костомашну, йому, бач, на м’якенькому спати надоїло! А я ж тебе, паразіта, а я ж тебе, худобину! — кинулася вона на нього з кулаками, і він мусив прикритись, а коли вона не заспокоїлася, змушений був двигнути її просто під око, і вона раптом зламалася й заголосила і пішла в хату, а він, тремтячи, гукнув їй услід:

— Щоб я більше цих разговорув про Броньку не чув!

Друге, що не давало йому забути про сусідку — вуличні кумасі, які підкочувалися до нього, наче круглі, ворсисті тенісні м’ячики, і розсипали медоточиві слова, і були такі лагідні, як персики, жаліли й співчували і тонко натякали йому на Броню, сподіваючись, що він із ними розговориться. Але він тільки блимав оком і жартував якось так незручно, що сусідки — ворсисті м’ячики — відбивалися від нього й котилися геть: цієї стіни пробити вони не могли. Зате чудово пробивали вони іншу стіну, коли Льоньки вдома не було, тобто коли він ішов на роботу чи коли збиралися біля магазину, де Тоська була прибиральницею — і Тосьчин двір, і магазин стали зосередженням особливого інтересу, ніби магніти, витягували з того чи іншого двору котрусь із осіб у халатах, капцях чи й куфайках, і вони, бідолахи, не могли ніяк опертися магнетичній витяжній силі, їх волочило, бідолах, до Тосьчиного двору чи до магазину, а потім у дворі чи біля магазину вони мусили на якийсь час невідривно приклеїтися до землі, аж поки магнетична сила не відпускала їх, тоді вони втомлені, щасливі, але й розбиті, поверталися до своїх домівок, бо їм і там треба було те чи й те зробити, але не завжди до тих домівок щасливо доходили, бо весь час їх та клята магнетична сила до землі приклеювала, здебільшого тоді, коли передибувалися одна з одною. Отак вони й хворіли тією магнетичною хворобою, ці бідолашні халатоподібні істоти, і мали ще й те щастя, що Тоська не проганяла їх від себе жодної, більше того, перестала навіть їсти варити, бо все більше й більше увірувала в те, що придумала сама, і все більше забувала, для чого вона те придумала, а може, не знала цього й на початку. І тільки в проміжки між відвіданнями тієї чи тієї пащекухи її часом пробирав несвідомий жах — увіч відчувала, що маленька іскра, яку роздула вона з примхи, запалюється вже у вогонь, що вже безсила того вогню загасити, що він, здається, запалив і саму Броньку, бо чого б це вона почала так вифранчуватися і так мазатись, і так прокручувати своєю сухостійною сідницею, і так гордо нести кирпулю, чого б це вона, паразитка, й вітатися перестала? Вогонь, здається, запалив і Льоньку, того тлумака, мурмила, дурбела, вайла, який без неї, Тоськи, сам би не знав, куди б хвостиком крутнути; вона, Тоська, не була дурна, а стежила за ним у два, а може, й у три ока і чудово бачила, як він позирає у бік Броньчиного двору, як зупиняється часом і втюрюється в той бік і яке по-телячому дурне стає в нього при цьому обличчя. Отож, як тільки з’являлася найменша можливість, Тоська лаяла його і сварила, гризла й дорікала, а ввечері не допускала до себе, хоч він і робив до того певні заходи, — їй, зрештою, складало якусь особливу приємність його від себе відтручувати, але приносило це не меншу й гіркоту, бо, чинячи так, не могла не тямити, що відштовхуючи й пиляючи немилосердно, ніби сама штовхає його в обійми до тієї клячі, отієї костомашної. Ні, в глибині душі Тоська вірила в силу своїх чар і власної очевидної переваги над тією сухостійною; може, саме це й давало їй стільки зловтіхи, ні, вона, перш ніж остаточно забуде про ту Броньку, дасть Льоньці до кінця зрозуміти, як погано йому без її ласки, без її прихильності. Він іще стане перед нею на коліна й запроситься, бо аж зовсім нелегко лежати спраглому чоловікові поблизу такої гарячої жінки, як вона. Це було й справді так, бо однієї ночі він таки й справді не витримав, і хоч вона пручалася, смикалася, сварилася, навіть дряпнула його і вкусила, — це не зменшило його натиску, і вона змушена була підкоритись, але без найменшої віддачі, хіба що лаяла його крізь зуби.

— Битиму, коли мені фокуси викидатимеш! — пригрозив він, коли вдовольнився.

— Собі на голову! — сказала вона. — Візьми ножа й заріж мене. Тоді й підеш до своєї Броньки.

— Сказилася ти зі своєю Бронькою! — мовив він.

— Я чи ти? — верескнула вона.

— Дай мені спокій! — буркнув він. — Спати хочу!

— Нуда, наїздився, як бугай, а тепер спати хоче! Завтра я окремо постелюся.

— Стелись! — байдуже прорік він і відразу ж захропів, аж їй справді захотілося встати, схопити оту гостренну сокиру, якою він рубає дрова, і порубати його на шматки. Але вона того не вчинила. Тільки заплакала, скиглячи тоненько, як побита сучка, а ще більше зло її розібрало від того, що він її скиглення не чув: хропів і присвистував носом і плямкав губами, бо йому снилося, що він сидить у Броні на кухні, а вона подає йому смаковитого борщу зі сметаною і з куркою, по тому подає смаженю, котлети, голубці, фарширований перець, тушений у маслі зелений горошок, холодець, відварену й засмажену шкварками картоплю, гарбузяну кашу з пшоном, кукурудзяні відварені качани, ріже йому скибку за скибкою кавуна, підсуває смажені грибки і карасі в сметані, несе до столу смажену качку з яблуками, ставить макітру вареників, тушену в смальці квасолю, коржі з маком і медом, галушки, гору млинчиків з сиром та корицею. А ще на столі були поставлені пляшки з казьонкою, коньяком, винами й наливками: спотикач, слив’янка, а ще кальвадос, домашні вина з полуниці, яблук, слив та аличі. Він все те їсть і п’є і не може наїстися й напитися, отож і плямкав губами і так йому затишно було й тепло, що запросив її сісти поруч, а коли вона сіла, міцно пригорнув до себе і сласно чоломкнув її масними вустами в солодку щоку.

— Їж десерта, — сказала вона, вивільнившись із обіймів. — Це потім.

— Ти мені десерт, — мовив властолюбно він, розсвічуючи широку усмішку. — Найкращий!

12

Сьогодні вуличні пащекухи принесли Тосьці разючу інформацію: її Льонька ходить уночі до Броньки.

— Та ти що! — сказала вона Людці, яка перша принесла їй цю новину. — Він же коло мене спить!

— Не знаю, — байдуже промовила Людка. — Це всі кажуть. Може, ти спиш отак крепко.

— Та не сплю я крепко. Такий у мене поганий сон, — поскаржилася Тоська. — Та й не поспиш при цьому бабнику.

— Чіпає тебе й зара? — прискалила сакраментально око Людка.

— Ну, це вже не обсуждається, — ухильно відказала Тоська. — Одне знаю: нікуди він уночі не ходить. Та й не зміг би він так часто.

— А що, — сакраментально прискалила око Людка. — Він часто?

— Ну, знаїш, — обурилася Тоська — Таке не розказують.

— Мені воно до лампочки, — байдуже мовила Людка. — Я тоже так думаю. Але, Тось, він точно до неї ходить. Може, вона його й не пуска. Сидить там у її дворі й курить… А може, й пуска.

— Що ти таке кажеш! — з жахом скрикнула Тоська.

— Нуда. Не тільки я бачила.

— А ти бачила?

— Егеж. Чого б мені й казать. Я, Тось, даремно язиком плескать не буду.

— Брехня це все, — упевнено сказала Тоська. — Я чутко сплю. Він уночі навіть для цього не виходить.

— Нераз його там бачила, — вперто сказала Людка.

— А може, то не він?

— Таке скажеш — не він! А про кого вся вулиця гуде? Тоська подумала.

Може, й справді їй здається, що чутливо спить, а насправді… Може, спить вона як мертва, а він, паразит, тоді й вилазить. Але ні, вона б напевне почула, коли б уставав.

— Брехні це все, — сказала переконано. — Може, він до неї вдень клинці підбива, але не вночі. Вночі не встає.

Людка теж трохи засумнівалася. Вона згадала Бронину реакцію, коли сповістила, що Льонька ходить до неї ночами, та ніби й обурилася, ніби й сказала; "Що ти мелеш?", але якось нещиро, ухильно, зразу обірвала їхню балачку і гордо пішла геть. Людка мала природні дані слідчого, мислила тверезо й чітко і зметикувала; щось тут пащекухи наплутали. Вона й справді гостя у Бронинім дворі бачила, той і справді сидів на лавочці й курив, але чи то напевно був Льонька, Людка твердо сказати не могла.