Читати книгу - "Танцюй, танцюй, танцюй, Муракамі Харукі"

Так, що пальці як слід заворушилися. "Ось воно, моє тіло, — подумав я. — Тут і зараз. У реальній ванні реального готельного номера. В ніякий швидкісний поїзд сідати мені не доведеться. І гудків не чути. І нема потреби читати назви станцій. Не треба ні про що думати".

Я виліз з ванни, забрався в ліжко і глянув на годинник. Було вже пів на одинадцяту. "От тобі і маєш! — подумав я. — Може, плюнути на сон і вийти прогулятися?" Поки я над цим роздумував — раптом нагрянула дрімота. Миттєва — наче зміна декорацій на сцені при погашеному світлі. І цю мить я чітко запам'ятав. Невідомо звідки в кімнаті з'явилася попелясто-сіра мавпа з молотом у лапах і торохнула ним мене ззаду по голові. Так сильно, що в сон я поринув, як у непритомність.

Уві сні було тісно й важко. Темно — хоч в око стрель. І ніякої музики. Ні "Місячної ріки", ні "Кохання — блакитне". Не сон, а сама простота й невигадливість. "Яке число йде після шістнадцяти?" — хтось мене запитує. "Сорок один", — відповідаю. "Спить як убитий", — каже попелясто-сіра мавпа. Так, це правда, я сплю. Сплю міцно, згорнувшись калачиком усередині твердої-твердої чавунної кулі. Такої кулі, якою руйнують будинки. Усередині кулі порожньо. Там я і сплю. Тісно, важко, невигадливо…

Щось мене кличе.

Гудок поїзда?

"Ні! Зовсім ні! Не вгадав!" — кигичуть чайки.

Хтось намагається розпекти пальником чавунну кулю. Такий звук чути…

"Ні! І цього не вгадав!" — одностайно кигичуть чайки. Як хор у давньогрецькій трагедії.

"Та це ж телефон!" — подумав я.

Чайки зникли. І ніхто більше мені не відповідає. Чому чайок не стало?

Я намацав біля подушки телефон і підняв трубку.

— Слухаю, — сказав я.

У відповідь я почув тільки довгий гудок.

"Пі-пі-пі!.." — долинуло ніби з іншого світу.

Дверний дзвінок! Хтось натискає на кнопку дзвінка. Пі-пі-пі!..

— Дверний дзвінок! — вимовив я вголос.

Однак чайки кудись поділися. І ніхто вже не похвалив мене за догадливість.

Пі-пі-пі!..

Накинувши на себе купальний халат, я підійшов до дверей і відчинив їх, нічого не питаючи. Знайома дівчина з реєстратури прослизнула в номер і зачинила за собою двері.

Те місце на голові, по якому уві сні торохнула молотом попелясто-сіра мавпа, скажено боліло. "Могла б і не лупити так сильно!" — подумав я. Страшний біль. Здавалося, ніби череп угнувся.

Вона подивилася на мій халат, потім — на обличчя. І насупила брови.

— Чому це ви спите до третьої години дня? — спитала вона.

— До третьої години дня? — повторив я. Я і сам не міг пригадати чому. "Чому?" — спитав я сам себе.

— О котрій ви лягли спати?

Я задумався. Точніше, намагався думати. Та ніщо не думалося, хоч убий.

— Гаразд, не сушіть собі дарма голови, — сказала вона зневірено. Сіла на диван і, поправивши окуляри на носі, глянула мені прямо в очі. — Який у вас жахливий вигляд!..

— Та, мабуть… — погодився я.

— Обличчя бліде, як стіна, й одутле… Гарячки нема? Усе гаразд?

— Гаразд. Як добре висплюся — прийду в норму. Не турбуйся. Загалом-то я не скаржуся на здоров'я, — сказав я. — У тебе перерва?

— Ага, — відповіла вона. — Прийшла на вас поглянути. Просто з цікавості. Та якщо заважаю — піду…

— Не заважаєш, — сказав я і сів на ліжко. — Так хочу спати, що просто вмираю, але ти мені не заважаєш.

— А чогось несподіваного зі мною не будете робити?

— Ні, не буду робити нічого несподіваного.

— Усі так обіцяють, а потім роблять…

— Можливо, всі так роблять, а я — ні, — відповів я.

Вона на хвилину задумалась і, ніби перевіряючи наслідки роздумів, натиснула пальцем на скроню.

— Може, це й правда. Як на мене, ви трохи відрізняєтеся від інших…

— А крім того, я занадто сонний, щоб щось таке робити, — додав я.

Вона підвелася, скинула блакитну куртку і так само, як учора, повісила її на спинку стільця. Та цього разу вона не присіла біля мене, а підійшла до вікна й видивилася на попелясто-сіре небо. "Бо, напевне, я відштовхнув її своїм халатом і змордованим виразом обличчя", — подумав я. Та що вдієш. У мене бувають свої обставини. Зрештою, я не живу тільки заради того, щоб справляти на когось приємне враження.

— Слухай, — мовив я. — Як я, здається, вже казав, у нас з тобою є щось спільне. Його небагато, але воно є.

— Невже? — незворушно відповіла вона. І на півхвилини замовкла. — Наприклад?

— Ну, наприклад… — почав я. Та, як на біду, голова повністю відмовилася працювати. Нічого не придумала. Ні одне слово на пам'ять не приходило. Мені просто здалося, що між нею та мною є щось спільне. Без жодних "наприклад" або "однак". — Не знаю, — видушив я нарешті. — Ще трохи треба осмислити деякі речі. Продумати все по порядку. Осмислити, а тоді вже конкретно стверджувати…

— Який жах! — сказала вона, не відвертаючись від вікна. Без насмішки й без особливого зацікавлення. Безсторонньо, нейтрально.

Я заліз у ліжко й, зіпершись на подушку, взявся розглядати її постать. Біла блузка без жодної зморшки. Тісна темно-синя спідничка. Стрункі ноги в панчохах. Уся також у попелясто-сірому серпанку. І, мабуть, завдяки цьому вона здавалася зображенням на старій фотографії, яке розглядати було просто чудово. Я наче до чогось підключався. Навіть збуджувався. Статеве збудження в напівсонному стані о третій годині пополудні під попелясто-сірим небом — зовсім непогана штука.

Я дивився на неї досить довго. Обернувшись, вона спіймала мій погляд, але я все одно не спускав з неї очей.

— Чого ви так на мене дивитеся? — запитала вона.

— Ревную тебе до плавального басейну, — відповів я.

Вона ледь-ледь схилила голову набік і всміхнулася.

— Який же ви дивак! — сказала вона.

— Ні який я не дивак! — відповів я. — Просто думки трохи переплуталися в голові. Треба навести там порядок.

Вона підійшла до мене і торкнулася рукою мого чола.

— Температури начебто нема, — сказала вона. — Поспіть якомога міцніше. І нехай вам присниться гарний сон.

Мені так хотілося, щоб вона залишилася зі мною. Щоб сиділа поруч, поки я спатиму. Та про це не могло бути й мови. А тому я нічого не сказав. Я мовчки стежив, як вона одягала блакитну куртку й виходила з кімнати. Вона пішла, а натомість з'явилася попелясто-сіра мавпа з молотом у лапах. "У мене все гаразд! І без твого втручання зможу заснути", — хотів сказати я, але губи не слухалися. І я знову відчув удар по голові.

"Яке число йде після двадцяти п'яти?" — питає мене хтось. "Сімдесят один", — відповідаю я. "Спить як убитий", — каже попелясто-сіра мавпа. "Що ж тут дивного? — думаю собі. — Як не заснути від такого сильного удару?" Повне затьмарення мозку — ось як можна це точно назвати.

І нагрянула темрява.

13

"Комутатор…" — подумав я.

Була дев'ята вечора. Я сидів сам за вечерею. Годину тому я прокинувся від глибокого сну. Так само раптово, як і заснув. Проміжного стану між сном і пробудженням не було. Я розплющив очі — й відразу прокинувся. Відчув, що голова почала знову нормально працювати. Навіть потилиця, куди молотом торохнула попелясто-сіра мавпа, не боліла. Ніякої млявості тіла, ніякого ознобу. Пам'ять чітко відтворювала все, що сталося, від початку до кінця. З'явився також апетит. І не простий, а звірячий! А тому я подався у найближчу забігайлівку, знайому ще з дня прибуття сюди, замовив саке з різноманітною закускою — смаженою рибою, тушкованими овочами, крабами, картоплею. Як і колись, тут було багато відвідувачів і так само гамірно. Повітря просякло чадом і тисячами запахів. Люди намагалися навперебій перекричати один одного.

"Треба зібратися з думками", — вирішив я.

"Комутатор?" — запитав я сам себе посеред цього хаосу. І тихо промовив: "Я шукаю. Чоловік-Вівця з'єднує".

Я не до кінця розумів, що це означає. Занадто метафоричний вираз. "А, може, нічим іншим, крім метафори, такі речі не вдається висловити?" — подумав я. Бо хіба ж Чоловік-Вівця задля власної розваги забивав би мені баки метафорами? Скоріше, він не знайшов інших слів, щоб донести до мене свою інформацію.

Якщо вірити Чоловікові-Вівці, то через його світ — через його комутатор — я з'єднувався з усім на світі. Але тепер у цьому зв'язку щось розладналося. Чому? Бо я не визначився в тому, що мені треба. А тому комутатор перестав функціонувати. Інформаційне коло порвалося.

Попиваючи саке, я втупився у попільничку перед самим носом.

"Цікаво, що ж сталося з Кікі?" — подумав я. Адже уві сні я відчував її присутність. Вона мене сюди кликала. Тому я повернувся до готелю "Дельфін". Однак її голос до мене вже не пробивається. Її повідомлення не доходять. Ніби рацію вимкнено.

І чого це у світі стільки неясного?

Напевне, через порушення зв'язку. Я мушу чітко визначитися, чого хочу. І за допомогою Чоловіка-Вівці все це підключити до свого життя. Хоча обставини навколо мене досить невиразні, спочатку доведеться терпеливо й наполегливо все розплутати, а потім — по-новому з'єднати докупи. І повернути собі право бути господарем свого становища.

Та, власне, з чого найкраще починати? До чого взятися? Я приліпився до високої стіни, гладкої, мов дзеркало. Ні до чого не можу простягти руки. Не маю за що вчепитися. Я потрапив у глухий кут.

Випивши кілька порцій саке, я розплатився і вийшов надвір. З неба, повільно кружляючи, падав лапатий сніг. І хоча до справжнього снігопаду було ще далеко, звуки вулиць відлунювали не так, як завжди. Щоб трохи протверезитися, я надумав обійти весь квартал по периметру. З чого почати? Я йшов, поглядаючи під ноги. Марно. Не знаю, чого хочу. Навіть не розумію, в якому напрямі треба рухатися. Ржавію і дерев'янію. І що довше живу сам-один, то дедалі більше чогось свого втрачаю. З чого ж тоді треба починати? В усякому разі, з чогось таки треба. "А як щодо дівчини з реєстратури?" — подумав я. Я відчував до неї симпатію. Мені здавалося, що між нею і мною існує якась душевна спільність. І якщо б я тільки захотів, вона опинилася б зі мною в одному ліжку. Ну, а що далі? Далі рухатися нема куди. Я тільки ще більше втрачу. Бо не можу збагнути, чого ж я хочу. А коли так, то, як казала моя колишня дружина, й далі завдаватиму болю іншим людям.

Повернувшись до початку, я вирішив обійти весь квартал ще раз. Як і раніше, повільно падав сніг. Сніжинки опускалися на куртку й, на мить зупинившись, танули. Я йшов вулицею і далі наводив порядок у своїй голові.