Читати книгу - "Доктор Сон"

– Так. Дякую вам, містере Кінгслі.

Кінгслі махнув рукою.

– На поки що я б рекомендував готелик «Червоний дах». Ним керує мій колишній шуряк, він тобі зробить знижку. Ми дійшли згоди?

– Дійшли.

Все це відбулося з надзвичайною швидкістю, як ото бува стають на місце кілька останніх пазлів складної, тисячогранної головоломки. Ден нагадав собі не довіряти відчуттям.

Кінгслі підвівся. Він був дебелим чоловіком, тож для нього це був повільний процес. Ден також став на рівні, і коли Кінгслі простягнув йому понад столом свою, завбільшки як окорок, долоню, Ден її потиснув. Тепер згори гупали «КейСі & Оркестр Сонячного Сяйва»67, розповідаючи всенькому світу, що саме таким чином їм подобається, ого-ого, ага-ага.

– Ненавиджу оте стрибуче бугі-лайно, – промовив Кінгслі.

«Ні, – подумав Денні. – Ти не його ненавидиш. Просто воно нагадує тобі про твою дочку, про ту, яка з тобою більше майже не спілкується. Бо все ще не може тобі вибачити».

– З тобою все гаразд? – запитав Кінгслі. – Щось ти нібито трохи зблід.

– Просто втомлений. Задовга автобусна поїздка.

Отже, сяйво повернулося, і то потужне. Поставало питання: чому зараз?

Минуло три робочі дні, Ден уже встиг пофарбувати естраду і здути машинкою з толоки все мертве листя минулої осені, коли з того боку Кренмор-авеню причвалав Кінгслі з повідомленням, що, якщо мається бажання, то на Еліот-стрит є одна квартира. У ній своя ванна кімната, себто з ванною і душем. Вісімдесят п’ять за тиждень. Ден таке бажання мав.

– Сходи в обідню перерву, – сказав Кінгслі. – Спитай місіс Робертсон. – Він підняв палець, на якому вже були помітні перші артритні вузли. – І не здумай там якоїсь херні творити, бо та жінка – моя давня приятелька. Пам’ятай, що я поручився за тебе лише на підставі хирлявого стосику папірців та інтуїції Біллі Фрімена.

Ден сказав, що херні творити не буде, але надмір щирості, якою він намагався просякнути свій голос, звучав підробкою навіть для його власних вух. І знову йому на думку спав батько, який, втративши посаду вчителя у Вермонті, був принизився до того, що мусив благати свого заможного друга дати йому роботу. Нібито дивно відчувати симпатію до людини, яка тебе мало не вбила, але він її відчував. Чи вважали люди за необхідне нагадувати його батькові, щоби він не творив херні? Мабуть. Та Джек Торренс все одно її сотворив. Грандіозну. На п’ять зірочок. Поза всякими сумнівами, почасти причиною того було його пияцтво, але коли ти опинився долі, декотрі особини, як воно видається, так і пнуться пройтися по твоїй спині та ще й притиснути підошвою тобі шию, замість того, аби допомогти підвестися. Це так паскудно, але так по-людськи природно. Звісно, коли ти бігаєш разом із підніжними псами, то й бачиш здебільшого самі лише лапи, пазурі та гузна.

– І попитай в Біллі, може, він знайде якісь чоботи, щоби підійшли тобі за розміром. Він був заначив десь із дюжину пар у реманентному складі, хоча останній раз, коли я дивився, там хіба що половина були парними.

День стояв сонячний, повітря було духмяним. Ден, який працював у джинсах і майці «Ютіка Блу Сокс»68, подивився вгору на майже без жодної хмаринки небо, а потім знову на Кінгслі.

– Йо, я знаю, як воно виглядає, але це гірський край, друзяко. НУОАД69 сповістило, що в нас задує північно-східний, і випаде, либонь, з фут. Довго не пролежить – бідняцькі добрива, як називають квітневий сніг у Нью-Гемпширі, – але будуть і штормові пориви. Так там кажуть. Сподіваюся, разом з листяздувачем тобі пригодиться й снігоздувач. – Він зробив паузу. – Також я сподіваюся, що в тебе все гаразд зі спиною, бо вам з Біллі доведеться багацько обламаних гілок прибрати завтра. Можливо, також доведеться порізати кілька повалених дерев. Ти з мотопилою на «ти»?

– Так, сер, – відповів Ден.

– Добре.

Ден з місіс Робертсон чудово порозумілися; вона навіть запропонувала йому сендвіч з яєчним салатом і чашку кави у спільній кухні. Він прийняв її пропозицію, очікуючи звичних розпитувань про те, що його привело у Фрейжер і де він жив до того. На його втіху, нічого цього не прозвучало. Натомість вона спитала в нього, чи має він час, щоби допомогти їй закрити віконниці на нижніх вікнах, якщо дійсно на них насувається, як вона це назвала, «вітровий ковпак». Ден погодився. Небагато він мав життєвих правил, але одним із них було: намагайся завжди підтримувати злагоду з хазяйкою житла; ніколи не знати, коли тобі, можливо, доведеться прохати про відстрочення квартирної плати.

Повернувшись на толоку, він знайшов Біллі, який чекав на нього зі списком завдань. Вони з ним лише вчора познімали брезентові накривки з усіх дитячих атракціонів. А сьогодні знову повернули усі їх на місце й позакривали щитами й віконницями різноманітні ятки та кіоски. Останньою роботою того дня стало заведення задом до депо пані «Рівінгтон». А вже потім вони всілися на складані стільці проти вокзалу Тінітавна і закурили.

– Ось що я тобі скажу, Денно, – мовив Біллі. – Який же я втомлений роботяга.

– Не ти один.

Проте Ден почувався гарно, розігріті м’язи аж дзижчали. Він уже забув, якою приємною може бути робота на свіжому повітрі, особливо коли робиш її не з похмілля.

Небо вгорі пінилося хмарами. Біллі подивився на них і зітхнув.

– Надіюся на Бога, що не задме снігом аж так, як то казали по радіо, але, ма’ть-таки, саме так воно й буде. Я знайшов чоботи для тебе. Хай на вид не вельми гарні, та принаймні парні.

Ці чоботи Ден ніс із собою, коли йшов вулицями міста до свого нового житла. Тоді вже почав здійматися вітер і день потемнішав. Ще вранці Фрейжер ніби перебував на краєчку літа. А того ж дня ввечері повітря вже обпалювало обличчя морозною сирістю й передчуттям наближення снігу. Бічні вулиці лежали порожні, а будинки стояли застебнуті на всі ґудзі.

Завернувши з Морхед-стрит за ріг на Еліот-стрит, Ден зупинився. Гнаний вітром, у супроводі скелетного торохтіння минулорічного листя вздовж хідника сунувся виношений капелюх, тобто циліндр того кшталту, що його міг носити на собі, скажімо, ілюзіоніст. «Або якийсь актор у старій музичній комедії», – подумав Ден. Задивившись на нього, Ден відчув, як холод проймає його до кісток, бо того циліндра там не було. Реально не було.

Він заплющив очі, повільно порахував до п’яти, тимчасом